Проста умова Кремля: чого Москва чекає від українців

24.11.2021 14:35

Ми зовсім інакше уявляли собі війну. І коли вона почалась – виявилися до неї неготові.

Наш понятійний апарат сформували не ми. Його кували книжки та кінематограф – і завважимо, й те, й те ми отримали у спадок від Радянського Союзу. Коли ми говоримо про війну, окупацію та репресії, то згадуємо всю ту кінокласику про першу половину минулого століття.

Радянський кінематограф культивував одну-єдину війну – Другу світову. В якій напівтонів не існувало, а тому й не було можливості для “компромісу”. Боротьба слугує за єдину можливість виживання. Ставка у цьому протистоянні – твоє життя. Ти неодмінно його втратиш, якщо програєш, а тому тобі відступати нема куди.

Проблема лише в тому, що такі війни – це виняток, а не правило.

Більшість війн переслідують значно утилітарнішу мету. Країни воюють за зони впливу й доступ до ресурсів. Війни починають заради власної політичної стабільності – або для чужої дестабілізації. Специфіка будь-якої “нетотальної” війни в тому, що обиватель завжди має можливість не брати в ній участі. Його персональне виживання не пов’язане безпосередньо з результатом цієї війни, й тому він може дозволити собі варіативність в оцінках.

У цьому сенсі Україна – не виняток. Тому що російське вторгнення – за всієї своєї жорстокості та аморальності – теж має мало спільного з Другою світовою.

Кремль не має на меті фізичне винищення мешканців підкорених територій. Москву цілком влаштує, якщо українці погодяться з тим, що вони – “частина триєдиного російського народу”. Якщо вони погодяться з російською версією історії, складуть присягу на вірність “духовним скрєпам” і відмовляться від будь-яких претензій на суверенітет.

Кремлівська умова дуже проста. Визнайте, що ви – “рускіє”, і отримаєте все, що накопичила імперія протягом останніх століть свого існування. Відмовтесь від ідентичності – й здобудете право на Чайковського, Пушкіна, Лєрмонтова та Толстого. А вашу національну культуру ми готові зберегти на рівні фольклору. З неодмінними шароварами й культом Переяславської ради.

У цьому сенсі проблематика нинішньої війни зосереджена не довкруж нижніх ярусів піраміди Маслоу, а ближче до горішніх. Війна точиться не за фізичне виживання, а за питання, пов’язані з самоідентифікацією та самоактуалізацією.

Обиватель постав перед складним вибором. На одній шальці терезів у нього загроза побутовому комфорту та витрати держбюджету, загальна тривожність та ризики для життя у випадку нової мобілізації. А на іншій шальці – категорії незалежності та суверенітету, символічний контур і національно-визвольна боротьба. Перші категорії зрозумілі й відчутні, оскільки стосуються перших двох рівнів піраміди Маслоу. Інші категорії абстрактні та умовні, бо належать до останніх поверхів цієї ж класифікації. Той, хто до них не дістався, – навряд чи готовий наперед погодиться з їхньою значущістю.

Як наслідок, обиватель чудово розуміє, які витрати супроводжують війну. Та водночас він не вповні вловлює, що саме він здобуде разом із перемогою. Класична історія про синицю в руках та журавля в небі. Якого, на додачу, ще треба вміти розгледіти.

І це принциповий момент. Якщо порядок денний влади формує соціологія, то керівництво країни завжди зосереджуватиметься на тактичних питаннях. Нагальне не передбачає стратегії. Правильні рішення необов’язково будуть популярні.

Саме в цьому полягає вразливість демократії перед авторитарними режимами. Тому що російська верхівка не залежить від настроїв своїх виборців. Вона може дозволити собі не озиратися на чужі бажання – і зосередитися на своїх власних. Вона може дозволити собі не стримуватися у виборі засобів і методів – і розтягувати війну проти України на роки та мільярди.

А кожне українське керівництво щоразу вимушене складати той самий іспит. На послідовність та далекоглядність. На здоровий глузд та відповідальність. Бо завелика спокуса – поступитися мінливим бажанням й кинути в грубку історії все, що може подарувати країні шанс на майбутнє.

І тоді наступному поколінню доведеться все починати спочатку.