До цього року ми шукали дату, яка повинна була символічно відокремити ХХ століття від ХХІ-го. Звичайно, найпростіше було вирішити, що цією датою і був уже майже забутий «міленіум», коли людство зустрічало нове тисячоліття на святкових площах. Потім багато хто з нас – і я в тому числі – назвали новою датою початку століття 11 вересня 2001 року, день трагічного знищення терористами веж-близнюків в Нью-Йорку.
Українське століття почалося, мабуть, з Майдану 2013-2014 років, коли перейменована радянська республіка, яка так і не стала справжньою державою , впала, поступившись місцем спробам побудувати справжню країну – спробам, до яких залишилося байдужим більшість жителів України.
Але все це були дуже умовні дати. «Міленіум» – всього лише привід для зимового фестивалю, та й яке свято взагалі може бути початком чогось? 11 вересня з перспективи сьогоднішнього дня лише підкреслило небезпеку глобального тероризму, з якою людство стикалося і в ХХ столітті. Чи дійсно став поворотним моментом для Української держави Майдан 2013-2014 рік, ми зрозуміємо за результатами. Найпростіше, по тому, чи вдасться побудувати справжню державу або Україна так і буде десятиліттями корчитися в судомах, не вміючи вибрати свою дорогу між патріотизмом громадян, колабораціонізмом потенційних росіян і міщанською байдужістю більшості жителів.
А ось пандемія – це дійсно віха. Для всіх. Тому що рік, який ми навіть не прожили – проіснували – продемонстрував, що майбутнє, яке багатьом марилося як епоха постійного розквіту високих технологій і торжества розуму, може виглядати зовсім інакшою. Що в протиборстві з природою людство все ще виглядає переляканою дитиною, забутою дорослими прямо посеред жвавої магістралі. Так, звичайно, зараз боротьба з пандемією виглядає куди більш успішною і солідарною, ніж боротьба зі смертельно небезпечними хворобами в далекому і в не дуже далекому минулому. Втім, ми переконалися, що глобальність сучасного світу перетворює в глобальну небезпеку будь-яке захворювання, будь-яку проблему.
Що ми живемо не в світі фантастичних романів і навіть не в світі перемог Ілона Маска або Білла Гейтса, а в світі, в якому нікому не відомий досі вірус може запросто замкнути мільйони людей у їх власних квартирах, поставити під сумнів виживання не тільки в фізичному, а й в економічному, і в соціальному сенсах. І що вираз «немає ліків» відноситься не до далекого минулого, а до нашого сьогоднішнього дня.
Звичайно, мені можуть сказати, що пройде рік-другий, велика частина населення планети буде вакцинована або отримає природний імунітет, коронавірус мутує в черговий різновид грипу і ми забудемо про смертельну небезпеку, ніби її й зовсім не було. Але покоління, що переживають весь цей кошмар, будуть тепер існувати з розумінням того, наскільки крихким є їх існування і наскільки легко воно може бути зруйновано одним простим дотиком невідомості.
З цього розуміння можуть бути зроблені і очікувані, і несподівані висновки.
Перший з них зрозумілий вже сьогодні – це передчасна смерть світового популізму, який перетворився на справжнісінький політичний мейнстрім нашого часу. І, звичайно ж, це теж стало прямим наслідком появи нового інформаційного суспільства, торжества ілюзії благодушності, віри величезної кількості людей в те, що вони мають право на дилетантський експеримент і що жодних наслідків для них самих і їхніх держав цей експеримент не матиме.
Зараз багато хто з цих людей вже в могилах, як, втім, і багато хто з тих, хто розумів небезпеку безвідповідальної поведінки своїх співвітчизників. А багатьом ще належить померти в найближчі місяці або роки, поки людство остаточно не впорається з небезпекою – такі жорстокі реалії сьогоднішнього дня. Саме тому людство знову вчиться цінувати професіоналізм.
Українцям теж доведеться до цього прийти. Торжество українського популізму становить, мабуть, найкомічнішу, найпотворнішу і найпровінційнішу з усіх варіацій на тему аматорського торжества. Союз байдужих, колабораціоністів і «корисних ідіотів», що забезпечив нам в 2019 році цей сумний вирок, який виявився смертним для багатьох наших співвітчизників, створив умови для непрофесійного і хаотичного керівництва країною в умовах, коли вона вимагала професіоналізму і чіткості. І висновок дуже простий: або в 2021 році нам вдасться покінчити з хаосом, або в рік 30-ї річниці відновлення українського суверенітету хаос покінчить з державою. Не приховую, що я все ще сподіваюся на перший варіант. Я вважаю, що український цирковий популізм приречений на загибель разом з популістськими правліннями інших держав. І я дуже хочу, щоб він не забрав разом з собою в могилу саму Україну.
Але є ще один дуже важливий наслідок того, що сталося з усіма нами в 2020 році – що робити з «захистом від дурня»? Тому що до 2020 року ми могли стежити за діями колективного розуму – вірніше, колективного божевілля – з певною добродушністю, тим більше тоді, коли ці дії не загрожували демократії. Ми могли заспокоювати себе, що наші співвітчизники – і в розвинених країнах, і в країнах, які тільки починають наближатися до цивілізованого світу – мають повне право спробувати і переконатися у марності своїх сподівань на диво, на пошук простих відповідей на складні питання. Що, навпаки, потрібно дати їм можливість спробувати – щоб у них ніколи не було відчуттів, що їм не дали здійснити свою мрію і проголосувати за чергового або позачергового пройдисвіта на виборах глави держави або за банду піратів – на парламентських.
Тепер ми точно знаємо, до яких наслідків може призвести їх дурість і наша благодушність: ми задихнемося у власній блювоті. Не сьогодні, так завтра. І те, що на сусідньому ліжку буде задихатися незнайомий ідіот, що підготував нам таку долю і буде заходиться в несамовитий крик його дружина – якщо її ще впустять в палату, звичайно – не втішить ні нас, ні наших родичів. У смертний час зловтіхи немає.
Тому поки ми живі, потрібно зрозуміти що робити. Не потрібно себе обманювати – всі ми за останні роки зрозуміли, якою кількістю божевільних оточені – і якби тільки в Україні, якби тільки тут! Ми ще не розуміємо, як багато людей зможе зробити правильні висновки з уроку пандемії. А якщо не зможе? Як захиститися від голосуючого божевільного і одночасно зберегти демократію, без якої людська цивілізація перетвориться на здобуток пройдисвітів – не тих, хто перемагає на виборах сьогодні, а тих, кому вибори не потрібні?
У мене немає відповіді на це питання. Але я прекрасно розумію, що саме пошук цієї відповіді і стане головним напрямком розвитку людства в найближчі десятиліття, він і визначить наше майбутнє. І насправді саме це і є головний підсумок цього вузького і порожнього 2020 року.