Цей політичний рік завершується жахливо: розпорошена більшість, голосів якої не вистачає на ключові законопроєкти, недолугий уряд, майже повне вигнання реформаторів та зупинка реформ, проблематичні стосунки з міжнародними партнерами, корупційні скандали у найближчому оточенні президента, конституційна криза та бюджетна криза, втрата рейтингу та довіри (важливо дивитися на динаміку, а не на поточні значення), відсутність будь-яких планів чи напрямку руху.
Можна в усьому звинуватити коронавірус: мовляв, жахлива безпрецедентна епідемія зруйнувала всі плани та структури політичного керівництва держави. Але згадаймо, що криза, навіть така, як «ідеальний шторм», сама по собі не змінює трендів. Будь-яка велика зовнішня криза є лише неймовірним прискорювачем тих трендів, які виразно чи невиразно спостерігалися до її початку. Отже, коронавірус просто прискорив події.
Порівняйте ситуацію станом на зараз із політичним прогнозом, створеним на початку року, і ви побачите, що все можна було передбачити ще тоді. Тренди не беруться нізвідки, вони породжуються рушійними силами, інтересами, напруженнями, дисбалансами та невизначеностями. А їх можна вивчати заздалегідь.
Отже, прогноз на 2020 рік справдився в таких аспектах, як відсутність прогресу у мирних переговорах з Росією (стратегія якої залишилася незмінною), продовження розпаду правлячої еліти на групи, що керуються з різних центрів сили, слабке інституційне будівництво, ручне управління правосуддям, зниження рейтингів тощо. Все це було нескладно передбачити.
Так само на початку року було очевидно, який саме зі сценаріїв розвитку є інерційним та найбільш ймовірним. Цей сценарій був названий «олігархічний статус кво»: повернення на традиційну олігархічну траєкторію розвитку (олігархічний реванш), посилення впливу олігархів у парламенті та уряді, які фактично стають коаліційними.
Таким чином, можна було би обмежитися констатацією, що все сталося саме так, як гадалося, і завершити на цьому статтю, запропонувавши читачам детальніше ознайомитися з написаними на початку року поясненнями, чому найімовірніше все буде саме так. Але варто все ж таки розібратися, чому Україна не змогла перейти на інші, більш вигідні траєкторії розвитку.
Корені проблеми
Нині західні медіа стверджують, що президент програв боротьбу з олігархами та корупцією. Противники президента кажуть, що він і не мав наміру серйозно з ними боротися. Якщо вони праві, то й нема про що говорити. Але припустимо, що вони неправі. Припустимо, що президент дійсно прагнув очолити цю боротьбу й увійти в історію переможцем, як це зробив його телевізійний персонаж. Чи були в нього шанси? Що було зроблено не так? Подібні роздуми мають значення для майбутнього.
1. Починати треба з цінностей, і в цьому дослідженні добре підсвічена ключова проблема президента Зеленського: неувага, недовіра та небажання щодо інституційної розбудови. Протягом півтора років розбудові інституцій приділялося вкрай мало уваги у всіх секторах, від реформи державної служби до розбудови низових структур власної партії президента.
Наслідком цього є деінституціоналізація: довіра знижується до всіх без винятку інституцій центральної влади, ефективність падає в усіх місцях, крихкість держави зростає. Навіть ретельно вибудовані антикорупційні інституції значною мірою втратили як спроможність, так і довіру. Особливо хочеться зазначити судову реформу, що стала одним із найбільших провалів президента Петра Порошенка, але й тут криза за півтора роки значно поглибилася: рейтинг довіри до судів на рівні пари процентів означає, що суспільний запит на справедливість йде в порожнечу, і це дуже небезпечно. Очевидним проявом інституційної кризи є система охорони здоров’я, тут не треба й пояснювати.
2. Так само вкрай важливим є фактор вибору команди. Переможний шлях Зеленського до президентської посади супроводжувало багато талановитих і порядних людей, які пов’язували з ним надію на прискорення реформ. Нікого з цих людей нині поруч із ним немає, процес їхнього відсторонення почався ще до перемоги. Виявилося, що президент по-справжньому довіряє лише своїм, а свої, по-перше, не мають кваліфікації, по-друге, роблять все можливе, аби не допустити «чужих». Ми бачимо, що у президентській команді нема як сильних юристів, так і сильних комунікаційників (і це дуже дивно, адже протягом виборчих перегонів його команда продемонструвала блискуче володіння цією ключовою компетенцією, тож куди все поділося?).
Прагнення особистого лідерства та небажання інституційно розбудовувати хоча би власний офіс призводить до встановлення управлінської культури колективного непослуху і бешкету, протесту і ресентименту, мікроменеджменту, мачизму, короткострокового бачення, вимоги особистої лояльності та постійних підозр у нелояльності, нелюбові до стратегії та любові до швидких дій й простих рішень.
У таких умовах високі мрії перетворюються на набір простих рішень, які пропонують близькі й зрозумілі люди. А подвійні стандарти «для своїх» та «для всіх» означають, з точки зору пересічного громадянина, кричущу несправедливість, яка є причиною всіх українських суспільних заворушень.
3. Швидкий набір до фракції «Слуги Народу» неперевірених людей призвів до швидкого розпаду однопартійної більшості, і тепер успішні голосування неможливі без залучення партнерів по неформальній коаліції. Водночас треба домовлятися з центрами впливу на депутатів власної фракції, а вони мають досить різні інтереси. Законодавчі ініціативи президента не набирають голосів навіть всередині власної «більшості». На жаль, я не знайшов досліджень, але кажуть, що у 3/4 голосувань однопартійна більшість не давала 226 голосів. Подивимося, чи не повторилася історія зі швидким набором на місцевих виборах.
4. Відсутність візії призвела до того, що президент дуже мало користується правом законодавчої ініціативи (можна сказати, це право атрофується), його офіс не став штабом реформ. Аналіз першого року президента показав хиткий баланс між реформами та антиреформами, а далі вперше за останні 7 років індекс реформ впав нижче нуля. Нерозуміння суті суспільних процесів, небажання визначатися ні з геополітичним вектором (див. останню шкалу у вже згаданому дослідженні), ні з ідентичністю (згадайте новорічну промову) призвело до ідеалістичного бажання «зшити разом Майдан та Антимайдан» (часом кадрові призначення президента демонструють саме це прагнення). Можна було обіцяти все всім для досягнення перемоги, але коли булава вже в руках, така стратегія призводить до поразки. Тим часом сумбурна, суперечлива та іноді просто неякісна публічна комунікація продовжує підривати довіру громадян.
Піднесення регіонів
Україна на місцевих виборах довела, що є справжньою демократією: перемоги не принесли ні адмінресурс, ні величезні гроші. Водночас криза центральної влади вкупі з успіхами децентралізації призвела до поразки президента на місцевих виборах. Великі загальні цифри не затьмарять того факту, що результати правлячої партії набагато менші за очікувані, подекуди вона навіть не увійшла в місцеві ради, а також не виграла жодних мерських перегонів у великих містах. Місцеві вибори стали здебільшого перемогою місцевих феодалів й поразкою всіх політичних сил національного масштабу — а це не лише консервує феодалізм, а й збільшує загрозу розриву та крихкість держави.
Чи зможуть місцеві лідери створити коаліцію з президентом? Навряд чи, після того, як вони протистояли на виборах. Чи зможуть регіональні проєкти згуртуватися та запропонувати щось для політики національного рівня? На мій погляд, це питання ще відкрите. Поразка «Слуги Народу» як об’єднавчого проєкту створює вільний простір для наступного об’єднавчого проєкту, в той час як інші великі політичні сили продовжують рухатися до країв політичного поля, зміцнюючи підтримку своїх виборців і закриваючи собі перспективи отримати нових.
Важливо також подивитися на структуру місцевих політичних коаліцій: вони завжди ситуативні, а не ідеологічні. Одна й та сама партія може в різних регіонах блокуватися то з одним, то з іншим із непримиренних противників. Це зменшує партійну спроможність до проведення певної політики. Також це створює додаткові труднощі для мерів, яким доведеться домовлятися із дуже строкатими місцевими радами.
Скоріше за все, між центром та регіонами буде хиткий баланс на кшталт «ні миру, ні війни», але довго цей баланс не протримається. Втім, це тема наступного прогнозу.
Олігархи
Отже, головними політичними переможцями 2020 року стали олігархи: вони були добре організовані й добре підготувалися. Неолігархічний уряд був знесений, а в новому уряді позиції олігархів непогані, так само як і в парламенті та інших важливих органах влади, а головне — на місцевому рівні. На заміну тим олігархам, які через різні причини йдуть вниз, нагору піднімаються нові прізвища.
Там, де президент Порошенко стримував олігархів ручними судами, Зеленський втратив контроль на користь олігархів, які не лише самі користуються можливостями, а ще й охоче продають їх Росії. В цьому й полягає проблема ручних судів: сьогодні ти думаєш, що керуєш ними, а завтра ними керує твій супротивник.
Інша важлива перемога олігархічних сил полягає в тому, що їм вдалося значною мірою просунути у суспільну свідомість розуміння безальтернативності олігархічного феодалізму: меми про «зовнішнє управління» та «соросят», нав’язані з Москви, були вдало використані на власну, а не московську користь.
Єдиною поганою новиною 2020 року для олігархів стала поразка партії «За майбутнє» на місцевих виборах. Перемога могла привести до формування парламентської коаліції та отримання контролю над урядом. Але, на щастя, цього не вийшло. Хоча, як ми бачимо, Коломойський не збирається здаватися, і конституційна криза є значною мірою справою його рук.
Громадське суспільство
Сумно визнавати, що громадянське суспільство так само занурилося у кризу, як і всі інші частини української політичної системи. Старий порядок денний давно вичерпався, а новий не народився. Одні громадські організації повністю вигоріли, інші зазнали руйнівних втрат через перетікання ключових активістів до влади (які потім назад не повернулися), треті були дискредитовані внаслідок олігархічних медійних атак, четверті безпосередньо втягнулися у політичне протистояння.
Це означає наявність вільного простору сенсів та проєктів, але не означає наявність спроможності цю порожнечу заповнити.
Водночас важливо зазначити: громадянське суспільство в особі громадських та особливо волонтерських організацій користується великою довірою, що набагато перевищує будь-які державні організації, окрім Збройних сил та інших складових системи національної оборони. Знову, як і в 2014-2015, волонтери взяли на себе функції, з якими не впоралася держава, цього разу стосовно епідемії коронавірусу. Мобілізаційна спроможність громадянського суспільства залишається високою, і це ознака його прихованої сили та антикрихкості (цей термін Насіма Талеба означає спроможність набирати міцність під впливом стресу і навантажень, як у спортсменів).
Хороші новини
Чи є хороші новини? Авжеж.
Вони полягають у тому, що Україна 2020 року встояла і не здала своїх позицій — ні в демократії, ні у війні з Росією, ні у геополітичній орієнтації. Втримати позиції під час «ідеального шторму» — це дуже добре. Крихка держава у поєднанні з антикрихким суспільством дає поки що досить антикрихкий результат, але так не може тривати вічно. У наступній публікації ми окреслимо прогноз на наступний рік та ключові фактори розвитку подій.
Наприкінці треба підкреслити основний висновок: епоха президента Зеленського у політичному розумінні продовжується і ще триватиме довго, але у смисловому просторі епоха Зеленського закінчена. Є порожнеча сенсів та проєктів, в якій народиться щось нове. Обговоримо це у наступному прогнозі.