За рік з моменту його обрання до недавніх місцевих виборів рейтинг президента України Володимира Зеленського впав з 73% до нового антирекорду. Хоча має бути ще кілька других турів, вже ясно, що партія президента «Слуга народу» зазнала розгромної поразки, не вигравши жодного поста мера і не отримавши більшості в жодному регіональному парламенті чи міській раді.
Настільки стрімка втрата виборчої довіри частково пояснюється професійною некомпетентністю і невиконанням передвиборних обіцянок, але ще сильніше – тим, що Зеленський зрадив свій основний електорат на переважно російськомовному Сході і півдні. Якщо його попередник Петро Порошенко дотримувався наднаціоналістичного порядку, проголосивши « " Порошенко чи Путін», то Зеленський своїм успіхам зобов'язаний головним чином тим, що балотувався як свого роду анти-Порошенко. Українці втомилися від спроб попереднього президента розколоти націю відповідно до його передвиборчого гасла «» армія, мова, Віра " – і Порошенко зазнав нищівної поразки у всіх регіонах країни, крім Львова.
Тепер Зеленський, судячи з усього, придумав, як повернутися в центр уваги: оголосити Конституційний суд України загрозою національній безпеці. «За лічені години – - заявив президент у парламенті, - судді Конституційного Суду поставили країну на межу катастрофи. Або її втягнуть у кривавий хаос, або держава як система прозорих правил і угод перестане існувати».
Що ж такого жахливого зробив Конституційний суд-вища інстанція країни в конституційних питаннях? Скасував вісімнадцять статей закону» Про протидію корупції", серйозно обмеживши сферу компетенції запущеного з великою помпою в 2015 році Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Це важливо, оскільки НАБУ-стрижневий елемент всієї антикорупційної архітектури, збудованої і впровадженої під тиском Заходу. Поряд з півдюжиною інших відомств (Національне агентство з питань запобігання корупції, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Державне бюро розслідувань, Вищий антикорупційний суд, Агентство з пошуку та управління активами, Бюро фінансових розслідувань) воно забезпечує взаємопідсилюючу прокурорську, слідчу та кримінальну підтримку за межами усталених правових структур України. Система спеціально розроблялася з тим, щоб розслідування не загрузли в українському правосудді, яке, на думку західних урядів, безнадійно загрузло в корупції.
І все ж, незважаючи на мінімум сім мільярдів гривень, витрачених за останні п'ять років (а це більше чверті мільярда доларів), жоден Високопоставлений чиновник так і не був притягнутий до відповідальності. У відповідь ряд українських аналітиків зробили висновок, що справжня мета цих установ – шантажувати потрапили під слідство чиновників, і замість суду змушувати їх діяти і голосувати на догоду уряду.
За словами ж Зеленського, загроза західним реформам настільки серйозна, що необхідно змінити всіх суддів Конституційного Суду України, а його недавнє рішення скасувати. Поки що неясно, чи обмежиться президент заміною нинішніх суддів або, як пропонують деякі, спробує переглянути і урізати повноваження Конституційного Суду. Хоча ніщо з цього за українською Конституцією незаконне, президент вважає, що порятунок програми реформ від судового свавілля дає йому вищий мандат.
При цьому багато що говорить про те, що криза надумана. По-перше, що нинішній глава НАБУ Артем Ситник призначений з порушенням Конституції, суд постановив ще в серпні, але тоді це рішення просто проігнорували. Так навіщо ж президенту знадобилося розпалювати кризу саме зараз?
Як припускають критики, тим самим він намагається згуртувати свою партію після поразки на виборах, намічаючи їй двох нових ворогів-проросійську "опозиційну платформу - за життя «на чолі з Віктором Медведчуком і прозахідну» європейську солідарність" на чолі з колишнім президентом Порошенком. Перша знову перетворилася на панівну політичну силу на Сході та Півдні України, а друга вдихнула нове політичне життя в Порошенка завдяки успіхам у західних та центральних регіонах.
Своїми нападками на суд, у якого майже немає політичних союзників, Зеленський створює враження, що бореться з корупцією і російськими підступами одночасно. Так, у своєму зверненню до Заходу за підтримкою, опублікованому в The Financial Times, він звинуватив у рішеннях суду Медведчука, тому що знає, що розігрування антиросійської карти заходу за смаком. Всередині ж України лідер парламентської фракції Зеленського звинуватив у створенні нинішньої системи Порошенка, не згадавши при цьому Медведчука жодного разу! Що ж, спритний трюк, якщо вигорить.
Реакція Заходу розділилася через конфлікт інтересів в Україні. З одного боку, глави ключових західних правових інститутів-наприклад, Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) і групи держав проти корупції (ГРЕКО) – недвозначно назвали припинення повноважень суддів «незаконним і кричущим порушенням Конституції і основоположного принципу поділу влади». "Порушення Конституції, нехай і з поважної причини, ніяк не сприяє культурі конституціоналізму і дотриманню верховенства закону, яких вимагає боротьба з корупцією», – зазначили вони.
З іншого боку, глава президентської фракції в парламенті Давид Арахамія заявив, що Європейський парламент і посли «Великої сімки» з розпуском Конституційного Суду повністю згодні. Неважко зрозуміти, чому. Нинішня система взаємопов'язаних антикорупційних механізмів була створена під їх впливом як важливий механізм іноземного контролю за політичними рішеннями українських політиків. Витративши чимало часу і зусиль на просування своїх реформ в Україні, Захід не має наміру позбавлятися цього важеля. Отже, в цьому конфлікті на карту поставлено не тільки поділ влади – принцип, що визначає сучасну демократію – а й український суверенітет.
Деякі західні уряди, схоже, переконані, що зберігати жорсткий контроль над українськими реформами їм на руку, щоб гарантувати, що країна надалі ніколи більше не зблизиться з Росією. Але така цілеспрямованість загрожує враженням, що іноземним інтересам вона служить більше, ніж українським.
Варто задуматися, А яка кінцева мета реформ, які західні уряди просувають на Україні та в інших країнах. Чиїм інтересам вони служать насправді? І найголовніше, чи вважають жителі цих країн, що ці реформи їм вигідні і чи заслуговують вони підтримки? Жахливі рейтинги довіри до державних установ в Україні свідчать про зворотне. Знищення Конституційного Суду, який всупереч натякам Зеленського в The Financial Times насправді користувався набагато більшою довірою, ніж будь-яке з новоспечених антикорупційних відомств, може лише посилити недовіру українців і до свого уряду, і до заходу.
Реформи можна вважати сприятливими, лише коли вони дотримуються основоположного принципу демократії-поваги волі народу. Але занадто часто складається враження, що волю народу реформи підміняють волею реформаторів, а точніше, волею іноземних чиновників, що смикають за фінансові ниточки. Українці змушені погодитися, адже в іншому випадку, як відверто зізнався Зеленський: "у нас не буде грошей. У нас не буде підтримки. У нас будуть скасовані вже напрацьовані проекти, і Світовий банк і так далі, те, що говорив міністр фінансів. У нас може бути велика діра в бюджеті"»
Давайте не будемо прикидатися, ніби це має хоч якесь відношення до демократії. Як тільки правову систему приборкають на підтримку "реформ", президент України Володимир Зеленський або його наступник зможуть придушувати політичну опозицію і втихомирювати докучливу критику в ЗМІ. Ці закони вже діють. Єдине, чого не вистачає - це пов'язати їх з національною безпекою, заявивши, як нещодавно голова Ради національної безпеки і оборони, що «за цим стоїть агресор». На це Марина Ставнійчук, представник колишнього президента Віктора Ющенка в Конституційному суді, поцікавилася: після розпуску суду і делегітимації держави, за що залишиться боротися?
Отже, в інтересах як Заходу, так і України дати українській політиці розвиватися так, як вона вважає за потрібне, покладаючись на власні механізми стримувань і противаг, а не на ті, які нав'язує їй Захід. Як ми вже не раз бачили, недовіра заходу до інститутів інших країн призводить до того, що ці країни рано чи пізно від нього відвертаються, щоб їх повернути.