Епоха великих письменників завершилася. Той пієтет, який до письменників існував за совєтів, а потім ще якийсь час за Незалежності, упокоївся в Бозі. Вже нема тих велелюдних зібрань до 50 річчя, 60-річчя, 70-річчя, а надто 80-річчя і далі...
Все набагато скромніше, тихіше.
А тоді ж ледь не всі бібліотеки влаштовували виставки, присвячені ім’яреку, газети містили оди, університети запрошували читати лекції і вручали відзнаку почесного доктора.
Ох, кому тільки не вручали! У 2009 році диплом Почесного доктора Київського університету ім. Шевченка разом із мантією отримав навіть видатний мислитель нашого часу – Алєксандр Лукашенка. І всі ці роки нікого там цей чудернацький вибрик університетського какадеміка не хвилював. Щойно зараз сполошилися. Так, ніби досі вусатий тарган був янгелом.
Генрика Сєнкєвіча львів'яни несли на руках, Івана Франка несли на руках чернівецькі студенти, а у 1941 році несли на руках в його рідному селі Тилявці Уласа Самчука, який смалив чоботи до моєї мами. Але мама на спокусу не піддалася. І добре зробила, бо тоді б мене не було.
Коли Франко вперше приїхав до Києва, йому влаштували незабутнє прийняття. Хоча він мав тоді лише 30 років. Гнат Житецький згадував, що коли їм на вулиці зустрічався хтось зі знайомих Житецького і вони віталися, Франко теж піднімав капелюха і кланявся. Житецький дивувався: «Ви всіх оцих людей теж знаєте, добродію?» – «Ні, нікого, а це вже у нас такий закордонний звичай вітатися зо всіма, хто вітається з супутником своїм на вулиці».
Але великі письменники вимерли, як мамонти. Вимерли й не дуже великі, але, скажімо так, знакові. Ще ось зовсім недавно вони були серед нас, а вже нема. З класиків ще живе кілька. Не буду їх називати, бо ще когось забуду. Останні мамонти шістдесятників.
Після 1972 року настала епоха стагнації і репресій. А до того поети збирали величезні зали. На початку 80-тих уже прийшла відлига, знову цікаво було читати «Літературну Україну», яка вже давно теж упокоїлася, перетворившись на рептильку – термін Ярослава Галана, який стосувався діаспорної преси.
В другій половині 80-тих наклади часописів злетіли до небачених висот: «Жовтень», який перетворився на «Дзвін», мав 150 тисяч читачів. Подумати лише – 150 тисяч читачів прочитали мої «Діви ночі», та й то ще записувалися в черги у бібліотеках! Перша моя книжка «Спалах» у 1990 році мала 65 тисяч накладу! А наклад вже тоді формувався згідно з замовленнями книгарень і бібліотек.
Великі наклади мали часописи «Вітчизна», «Київ», «Всесвіт», «Дніпро», «Україна», «Прапор» (потім «Березіль»). У 1988 – 1992 я все це передплачував. Те саме відбувалося і в Росії. Я тоді передплачував теж кілька їхніх журналів разом з «Литературной газетой» та «Огоньком».
А з 1992-го все раптом посипалося. Наклади різко впали. Книжок майже не видавали, бо Кучма, який не відчував себе українцем, та й за паспортом був московитом, не зробив пільг для українського книговидання, як то зробив Єльцин для російського. Книгарні заполонили російські книжки. І лише на початку 2000-го українські видавці отримали пільги. Але... Не до кінця. На закордонний папір у нас все ще високе мито, а свого доброго паперу досі нема. За 29 років незалежності в Україні не збудовано підприємства, яке б виробляло якісний папір.
І що тепер? Наші часописи так і не відродилися, зникли, а ті, що залишилися, ведуть кволе вегетативне існування з малими накладами. Літературно-критичної преси не існує взагалі. Письменники варяться у власному соці з власними приправами у власних баняках.
А от у Росії чи у Польщі всі часописи живі й здорові. Звісно, що не мають вони теж великих накладів, але там принаймні літературне життя буяє. Держава виділяє значні кошти на часописи і видання класики. Там виходять багатотомні видання, про що у нас хіба мріяти можна.
Бо що в нас видали багатотомного за Незалежності? Лише Тараса Шевченка. Видання Михайла Грушевського, Ольги Кобилянської, Пантелеймона Куліша все ще перебувають в процесі...
Відбувається виродження літературознавчої і мовознавчої думки. Новітні псевдонауковці здобувають наукові ступені завдяки працям про роль дієприкметників у творчості такого-то. Або прислівників... (Оказіональні прислівники у творчості письменників... Синоніми у творчості Л. Костенко... Синонімія у творах Коцюбинського... Публіцистика Бориса Олійника... Публіцистика Михайла Грушевського, як джерело. . . Мовно-стилістичні новації в есеїстиці Юрія Андруховича... Публіцистика Юрія Винничука в українських ЗМІ...).
Ніхто ж не хоче пірнати в архіви, в стародруки... А навіщо? Там же море роботи. Навіть детальний опис рукописів того чи іншого письменника приніс би більше користі, аніж оця мовна бухгалтерія.
Але для цього треба витратити час в бібліотеці чи архіві. А так сидиш собі в теплій хаті й колупаєшся в прийменниках, займенниках, не вилазячи з комп'ютера.
А яке практичне значення можуть мати озвучені теми? Як досі без них усі ми жили? А тим часом є ж величезна розгалужена система написання наукових праць про все на світі. Люди платять і мають. Тут потрібні вже наукові детективи. Особливо щодо чиновників, які майже поголовно кандидати і доктори, не відходячи від станка.
З подивом бачу, що люди й досі захищають наукові звання, досліджуючи творчість російських письменників. Ну, дідько вже бери, коли б йшлося про видатних особистостей («Тело и трансгрессия телесности в творчестве Ивана Бунина» – захищено в Харківському університеті), а то ж мова про взагалі третьорядних.
Так у тому ж Харківському універі захищено було дисертації на такі богоугодні теми: «Поезія Павла Антокольського...», «Жанр фельетона в русской литературе ХІХ — первой трети ХХ века», «Беллетристика русского зарубежья 1920-х —1930-х гг.», «Литературное наследие Л. Я. Гуревич», «Рассказы Р. П. Погодина для детей и подростков», «Лирика Э. Багрицкого в контексте жизнетворческого проекта поэта», «Форма вираження авторської свідомості в прозі Є. Гришковця», «Малая проза» Н. Н. Берберовой», «Поетична творчість Р. О. Катаєвої», «Функція паратексту і його форми у романі В. К. Кантора "Крепость"», «Драматургія Ф. Сологуба»...
Або ось ще така фундаментальна праця: «Форми вираження історіософської концепції у пенталогії Вс. С. Соловйова «Хроніка чотирьох поколінь». Про що ця хроніка? Любуйтеся: «Хроника повествования охватывает период от Екатерины II до Александра I. Автор рассказывает как постепенно русское дворянство, на котором держалось все государство, разоряется и теряет свое влияние, а освободившиеся должности занимают совершенно иные люди, как правило выходцы из низших слоев общества. Упадок дворянства в итоге приводит и к началу распада могущественной империи».
А поміж того всього бадилля де-не-де, правда, вигулькує то Сковорода, то Гео Шкурупій, то Микола Хвильовий, або такий всіма забутий і давно не видаваний (за винятком кількох казок) Анатолій Шиян. Як могло взагалі спасти комусь на думку досліджувати його примітивну виробничу прозу – «Магістраль», «Партизанський край»...
Парламентська бібліотека теж задніх не пасе й сканує монстрів сталінського розливу. До Шияна, правда, там ще не добралися, зате є інші давно забуті графомани.
Дійшло до того, що вже й фахівців майже не зосталося, які б могли підготувати наукове видання класики. Тому й видано було такі шкарадні чудиська, як твори Петра Франка або Луки Данкевича, де безліч нісенітниць. Юрію Косачу теж не фортунить. У виданні «Факту» майже всі галицькі слова були витлумачені неправильно.
А ось бодай лише одне його оповідання «Лучник Агурамазди» в загалом чудовій книзі «Сеньйор Ніколо» (2018).
«Скити... утікали перед ним, і золотих їхніх кутків, що відв’язувались від поясів у чвалі, не хотіли підіймати...». Мова про «кубки».
«Крик пушика», а треба «пущика», «віроманці», а треба «сіроманці», «копаристої верби» – а треба конаристої, «шматки суглиску» – а треба суглинку, «ширяє в горі», «крик орла в горі», а треба «вгорі», «легкотом» – а треба леготом. Не розумію, як упорядник Марко Стех цього не помітив.
Так виглядає, що скоро взагалі зникнуть дослідники давніх текстів, а залишаться самі мовно-літературні бухгалтери з горами прислівників і дієприкметників.