Людмила і Василь Туркевичі
Київська художниця Людмила Туркевич належить до тих людей, професія яких впізнається відразу, з першого погляду. В постаті Людмили, манері одягатися та поводитися, навіть в очах відразу читається приналежність до мистецької когорти.Творчий шлях художниці розпочався в стінах Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука (1973), хоча цьому передував тривалий самостійний пошук в шкільні роки. За словами мисткині, навіть тоді багато хто вбачав в перших творчих спробах ту харизматичність, якою сьогодні пронизані всі її картини. Після закінчення інституту Людмила відчула, що має продовжити навчання, адже хотілося розвиватися далі, віднайти нових вчителів та однодумців. Саме тому вона опинилася в студії відомого українського художника Василя Забашти. Художниця згадує, що в його майстерні довелося якщо й не перенавчатися, але опановувати те, чому не навчили в інституті – академічному малюнку. Три роки під керівництвом Забашти сформували мисткиню та дозволили почуватися впевнено. Втім, подальша доля на довгі роки виявилася пов’язаною із Київською фабрикою сувенірної продукції. Людмила згадує цей період із вдячністю, тому що довелося опанувати те, чому не навчають у вузах і що приходить із досвідом та після років наполегливої праці.
Сьогодні творчі пошуки Людмили Туркевич знаходяться в площині станкового живопису. З під її пензля на світ з’являються дивовижні картини-містерії в яких дуже багато декоративної складової – легкого візерунку на тлі якого відбуваються неймовірно поетичні містерії. Якось, з огляду на її неповторну техніку, Людмилу порівняли із Пенелопою, яка плете свої нитки. Так само і художниця тонкими мазками вимальовує-виплітає на полотні складний та віртуозний світ власних почуттів та асоціацій. Людмила не може прокоментувати те, як народжується її складна та багато в чому неповторна техніка. Інтуітивно і майже поза свідомістю приходять образи, форми і рука сама починає малювати. Художниця переконує, що не зможе ані скопіювати власний твір, ані повторити знайдені прийоми в інших творах. Не випадково фахівці так окреслюють її творчість: «Художниця володіє ексклюзивною й унікальною технікою живопису, її картини вражають тонкою колірною гамою, динамічною й багатоплановою композицією. У них присутні загадковість і фантасмагорія, навіяні прагненням заглибитися в загадковий світ ірреальності».
Художниця не може пояснити і те, чому виникають саме такі образи. Напевно, багато в чому це залежить від її захоплення театром. Життя Людмили дуже тісно пов’язане із Національною оперою України, в якій працює її чоловік – Василь Туркевич (заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії ім. И. Огієнко, завідуючий літературною частиною Національної опери України). Звернення до християнських мотивів, народних традицій та театральних сцен, сакральна тематика та фентезі складають далеко не повний перелік тем та сюжетів.
Ми спілкуємося в невеликій затишній кімнаті завідувача літчастиною Національної опери, в якій зберігаються роботи Людмили Туркевич. Перше, що впадає в око – портрет Параджанова. Великий режисер та художник постає в оголеному, майже едемівському вигляді, прикриваючись квітами. За плечима – крила янголів. Людмила розповідає, що ця картина стала точкою відліку нового етапа в творчості. Безумовно, що доленосні події 2014 року не могли не відобразитися в творчості митців. Втім, кожний підійшов до відтворення Майдану на власний розсуд. Саме в постаті Параджанова Людмила відчула стовідсоткове попадання в тему. «Коріння Майдану починається з тих часів, коли жив Параджанов. Він самий був дисидентом, а його фільми якщо й не заборонялися відкрито, та все ж таки були небажаними. Пригадую, як ми ще студентами бігали на спеціальні покази і яке враження на нас справили «Тіні забутих предків» – майже знакова стрічка, яка здійснила переворот в душі та свідомості. Ще раз передивилася його перед тим, як почала писати портрет і вкотре переконалася в тому наскільки це складна стрічка, скільки в ній символізму та почуттів. Наприклад, відьма сприймається символом злих сил, які з давніх часів гнітять Україну. Власне, саме таким – символічним – постав і мій живопис. Подивіться самі: лілія в руці Параджанова – це символ життя, оголеність маестро символізує чистоту та відкритість душі, її щирість та беззахисність перед жорстокою несправедливістю світу. Птахи, які присутні на полотні, намальовані в жовто-блакитних кольорах українського прапора, а червоне крило – символ полум’яної вдачі і таланту Параджанова». В планах на майбутнє – створення цілої серії картин, присвячених Параджанову, якого художниця вважає своєю знаковою зіркою, яка надихає та окрилює. Художниця не хоче оминути увагою і героїв легендарної стрічки «Тіні забутих предків» і вже працює над створенням образів Марічки та Іванка.
«Якщо я не малюю, якщо в якийсь день не тримаю в руках фарби, то починаю почуватися некомфортно і нервово». Довго розмовляємо про складові творчого процесу із тим, аби краще відчути мисткиню, зрозуміти складний світ її героїв та образів. Були в творчій біографії Людмили періоди, коли вона не хотіла продавати свої твори, прагнула показати якомога більшій кількості людей. Не хотіла розлучатися із тим, на що пішло так багато сил, почуттів та наснаги. Втім, із часом художниця змінила свою точку зору на користь того, аби ставитися до живописних творів, як до дітей – відпускати в світ, коли прийде їхній час.
Іноді Людмилі сняться герої її картин. Вона розповідає, що опанувала спеціальну техніку сновидінь, аби керувати ними на користь мистецтва. Втім, звертатися за допомогою до снів не поспішає через те, що навчилася бачити майбутні твори де завгодно – в просторі міської вулиці чи лісової галявини, на березі річки або серед хмар, навіть в зім’ятому листку бумаги. Дуже часто Людмилу надихають літературні образи: «Шахерезада – юна красуня із мудрістю літньої жінки. Це – неперевершений образ із притаманним йому талантом, розумом, кмітливістю та фантазією. В образі Шахерезади сконцентрована вся мудрість жінки. Вона була і залишається загадкою для всіх поколінь і, безумовно, я не можу оминути її своєю увагою. А захопившись, не зможу не намалювати».
Людмила охоче розповідає про подальші плани і, вже прощаючись, несподівано промовляє: «Буду розвиватися далі. Буду шукати те, що здатне запалити і зачепити, буду шукати загадку, рух, колір».