Відтінків білого дуже багато

03.06.2020 18:07 (Оновлено 03.06.2020 в 18:17)

Живописи київської художниці Віолетти Монсевич позначені виваженністю та винятковою делікатністю. Світ мисткині, у який занурюється глядач, насичений спокоєм і гармонією, спогляданням та роздумами. Позитивна аура, яка легким шлейфом супроводжує і не полишає, навертає до бажання знову і знову повертатися до живописного простору із тим, аби вхопити і насолодитися тими флюїдами, якими сповнені твори художниці.

Віолетта розповідає, що мистецтво напрочуд органічно увійшло в її життя з дитинства. Життя за кулісами, де працювала мама художниці, спілкування із творчими особистостями, постійне спостереження за театральним творчим процесом були чи не найважливішими і вплинули на її долю. Віолетта із повагою та пієтетно розповідає про перших вчителів – Володимира Тарасенко та Леоніда Антонюка. Останній, який викладав в Дніпропетровському художньому училищі справив неабияке враження на молоду дівчину і вона й досі, трохи здригаючись, але із легким усміхом розповідає про те, як із другого поверху будівлі вилітали палітри студентів-невдах, які не притомлювали себе їхнім чищенням. Втім, Антонюк заклав у її свідомість і більш грунтовні складові: «Або ти – жінка, або – митець». І хоча на цій землі можливо все, у тому числі розумні компроміси, пристрастність до живопису, відповідальне ставлення до учнів – ці якості Віолетта ввібрала саме від нього – авангардного на ті часи митця, який щойно повернувся із закордону і не зумів адаптуватися до скромної ролі провінційного штатного викладача. Бунтівний та нестримний – таким він поставав перед учнями і саме ці риси найбільше вплинули на Віолетту Монсевич.

Подальше навчання художниці продовжилося в Національній академії образотворчого мистецта та архітектури в майстерні народного художника України Михайла Гуйди. Віолетта переконана у деякій кармічності цієї сторінки, адже їй передувала одна важлива подія: якось цілком випадково молода мисткиня переглянула документальний фільм про Гуйду. А передивившись, із хвилюванням відмітила: «Коли я побачила «кипарисових» янголів, то відчула себе його однодумцем – в розумінні мистецтва, його енергетичності». У Віолетти залишилися надзвичайно теплі спогади про роки, проведені в Академії тим більше, що майстерню знаного митця вирізняла атмосфера із надзвичайно уважним ставлення до студентів та плеканням такого непростого визначення, як свобода. Віолетта не приховує, що на певному етапі потрапила під вплив Гуйди і це можна простежити в її творчості досьогодні. Втім, за її переконанням: «Не порушуючи правила дорогу не подолати». І не критично, коли в період навчання студент потрапляє під вплив тих чи інших художників. Адже в цьому – певний експеримент, який дозволяє зрозуміти та відшліфувати самого себе.

Віолетта Монсевич малює тільки те, що відчуває. Вважає, що окрім майстерності потрібен особливий медитативний настрій. Саме тому довго готується, перш ніж взятися за пензлі, і не те, що викликає потойбічні сили, але прагне вловити необхідну енергетику, настрій, внутрішню пружину, які допоможуть налаштуватися на відповідний стан. Іноді вона згадує своїх викладачів та вчителів, веде із ними внутрішній діалог. Адже потім, в творчому процесі можуть виникати різні настрої. Та чи з’явиться у новоствореній картині магія живопису? «Відтінків білого дуже багато» – підкреслює Віолетта і у цих словах багато від неї самої – тендітної і аристократичної, небагатослівної, але переконливої. Відчувається, що не тільки живописний простір її картин, але й внутрішній камертон побувані на численних нюансах та складових, що в її свідомості немає дрібниць та неважливого, присутня ретельність та відповідальність за кожне слово, кожен мазок.

Художниця не слідкує за ринковими настроями та побажаннями, не прагне залишити після себе щось велично-монументальне або геніально-вражаюче. Вона – природня і, найголовніше, не буде зраджувати собі. Її надихають білі стіни у майстерні, яку їй нещодавно пощастило отримати і вже хочеться реалізувати давнішні творчі плани з приводу низки серій – дитячої портретної та української. Хоча поняття серійності у її творчості умовне і якщо про це і слід говорити, то лише у невизначених просторових проміжках.

Значну частину творчого доробку Віолетти Монсевич складають пленерні твори. Мисткиня вважає пленер обов’язковою складовою творчого процесу, який дозволяє «почистити» палітру. «Пленер дає можливість на короткий час відчути себе імпрессіоністом. Це – хороша вправа, адже будь-який митець має щоденно розписуватися. І якщо весь час сидіти в майстерні, рано чи пізно відчуття кольору зазнає змін не на користь живопису».

Сьогодні у творчому арсеналі художниці участь у більш як шести пленерах, у тому числі міжнародних. Ізраїль, Туреччина, Болгарія та Україна – поки що географія мандрів не настільки велика, наскільки б хотілося Віолетті. Художниця ділиться спогадами про відчуття та враження, про те, наскільки відрізнялися її особисті сподівання від побаченого в реаліях. «Коли я вперше їхала в Карпати, то весь час думала про блакитні гори. Але побачила дещо інше. В Ізраїлі довелося весь час прилаштовуватися до місцевої особливості – дуже швидкого заходу сонця, коли треба було вгадати той момент, коли стане зовсім темно».

Віолетта Монсевич переконана, що справжні художники сьогодні – в андеграунді. Натомість простір заполонили так звані «модні», подальша творча доля яких під великим питанням. На її думку, дійсно елітарним для обраних залишається старий і добрий fine art. Але глядачу до кола обраних треба вміти потрапити. Навчитися відчувати справжнє мистецтво кожною клітиною тіла, вловлювати і пропускати крізь кров і серце.