Приватне середовище для Віктора Хоменка детерміноване певним осередком, місцем визначеним географічними та історичними показниками. І хоча назва виставки Віктора Хоменка «Приватне місто», яка відбулася в 2018 році в столичній галереї «Триптих-Арт» – асоціативна і не несе смислового навантаження, тим не менш перед київським глядачем постав саме Київ. В планах митця – Зальцбург, Мюнхен і т.д. – інші знакові міста, до яких у художника пієтетне ставлення помножене на настрій, стан, вподобання. Але – ніяких смислових перевантажень, тільки споглядання та медитація, забарвлені, за словами художника, «нішевим» змістом.
Представлені твори мають різні формати і пов’язані між собою темою Києва. Кожна із робіт несе настроєві стани міста, котрі трапляються випадково – тумани, хмари, несподівані сходи та заходи сонця, коли все залежить від нюансів, як то прозорість неба, коли треба ловити момент і влучати у колір, контрастність. Головна квінтесенція виставки – настроєвість. Власне, саме тому роботи не виглядають серійно і визначають формат виставки.
Нова тема в творчості Хоменка не випадкова, адже Київ – у крові митця від самого початку і сприймається художником частиною самого себе з дитинства. Художник розповідає, що коли почав працювати над новою виставкою несподівано підсвідомо почали спливати фрагменти міста, його куточки та вулиці, із багатьма з яких пов’язані власні персоніфіковані спогади та історії: «Всі мої предки народилися в Києві, пригадую, що мої бабусі завжди називали вулиці дореволюційними назвами. Мало хто знає, та й історія Києва мабуть цей факт не зафіксувала, але першим відвідувачем київського метро став саме я. Мій батько працював інженером першої дільниці метрополітену. І тому був запрошений на урочистості, коли відкривали першу гілку метро з 3 станцій – Хрещатик, Університет і Арсенальна. Були присутні високопосадовці – Шелест, Коротченко і Підгорний. Ми із мамою потрапили на урочисту церемонію відкриття станції на Хрещатику. А в ті часи бути гостем подібних заходів було практично неможливо. Я сидів у мами на руках. Мені дали квітку і поставили нас у перший ряд. І, як тільки розрізали стрічку на ескалаторі, я вирвався, і, обігнавши тодішніх керівників радянської України, першим скочив на ескалатор».