Творчий шлях Аліси Забой довжиною у більше аніж півстоліття. Втім, дата умовна і пов’язана із першою участю мисткині у художній виставці, яка відбулася в Спілці художників в 1966 році. Адже в реаліях творчий шлях Аліси Забой розпочався значно раніше, у ніжному дитинстві, коли майбутня художниця занурювалася у простір заміського оточення, приїжджаючи в гості до бабусі. Спостережливість, увага до найменших дрібниць та відчуття потаємного життя кожної рослини, тварини, середовища – cаме такі риси суттєво виділяли дівчинку серед інших дітей. «Можливо, скульптором я стала завдяки тому, що в дитинстві не мала іграшок. От і робила їх з усього, що потрапляло під руку. Наприклад, із маленьких гарбузиків, за що потім була бита. Бо за мірками села, я наносила врожаю збитки. Пізніше, коли в руках опинився пластилін, ліпила не тільки ляльок, а батальні сцени. І ця можливість – впливати на ситуацію, керувати процесом, захоплювала мене і дарувала свободу. Я могла вільно обходитися із своїми творіннями і переліпити ту чи іншу ляльку, якщо вона мені не подобалася. Напевно, це залишилося зі мною і дотепер. Коли я створюю нову скульптуру, обов’язковою має бути історія, сюжет. І тепер, як колись із ляльками, я граюся вже із своїми скульптурами», – пояснює художниця.
Ми зустрічаємося в затишному куточку в центрі Києва, в майстернях, де народжується, живе і панує скульптура. Тиша, спокій і розміреність – всі ці відчуття відразу огортають, як тільки ступаєш на подвір’я. «Тут живе вічність», – мимоволі виринає у свідомості думка. Майстерня Аліси Забой – це оаза мистецтва, вишукана і естетська, сповнена особливої енергетики, шарму і зовсім не схожа на майстерні колег-чоловіків. Попри її невеликі розміри, художниця віднайшла куток для іншої мисткині – біженки із Криму, яка займається розписом батиків. Такий тепер час, коли всі ми перевіряємося на людяність та емпатичність.
Спогади, якими насичена наша розмова, торкаються багатьох визначальних моментів – своєрідних етапів у житті художниці. І участь у першій республіканській виставці молодих художників в 1966 році, коли виявилось, що Аліса є мало не наймолодшою учасницею. І буремний 1968 рік, коли молода, але патріотично налаштована дівчина підписала відомий лист-протест від великої групи «інакомислячих» проти порушень в СРСР принципів соціалістичної демократії і норм соціалістичної законності. І потім довго і мужньо відстоювала себе і своє право на творчість. Сьогодні художниця згадує складний період у житті філософськи, розуміючи, що то був урок, який вона мала засвоїти і винести з нього такі риси, які не просто загартували характер, а сформували в художниці ту харизматичну складову, якій вона залишається вірною і донині, і яка прочитується у кожній із її робіт.
Свій перший урок скульптури мисткиня отримала ще в РХСШ від Надії Косаревської. Якось учні отримали завдання зліпити композицію на тему «Демьянової юшки». Юна Аліса дуже захопилася сюжетом, ретельно до дрібниць виліпила всі деталі. Навіть розфарбувала роботу срібною фарбою і була переконана, що отримає похвалу. Але, несподівано для себе почула: «Так робити не можна і не слід фарбувати композицію». Втім критика не мала негативних наслідків, а тільки заохотила Алісу до творчості. Сама художниця визнає, що така оцінка дозволила подивитися на творчий процес інакше, змусила мислити, аналізувати, дивитися і навчатися.
Пригадався шкільний викладач художниці – прекрасний графік Лев Призант, який був здивований, дізнавшись про її рішення вступати на скульптурний факультет. Він періодично перепитував Алісу: «Ти переконана у своєму рішенні?» Але для неї варіантів не було: «Малюю я погано. Та й живописом на той час займатися не збиралася. А от тепер може і займуся».
Згадуючи ще одного шкільного педагога – Бориса Довганя художниця несподівано зізнається, що тільки після закінчення інституту зрозуміла його слова про те, що форма повинна працювати зсередини. Адже викладач не вмів адаптувати свої думки та настанови до рівня дитячої свідомості і говорив із учнями, як із дорослими. Звісно, що у розмові не оминули ані Івана Макогона, який навчав Алісу мистецтву рельєфу, ані керівника майстерні, народного художника України Василя Бородая. Аліса Забой розповідає і про тих видатних скульпторів, які прийшли в її життя вже пізніше і вплинули на її подальший творчий розвиток – Жана Арпа, Генрі Мура та Олександра Архипенка. А ще згадуємо про колишнього киянина, а тепер американця Євгена Прокопова, робота якого «Гоголь і муза» мала величезний вплив на мисткиню. Аліса зупиняється на цьому фрагменті і свідомо підкреслює, що отримала справжнє потрясіння від скульптури, її вразила та відкритість і щирість, із якою митець підійшов до створення композиції: «Прокопов прокоментував: «Я зробив, і мені страшно. Що робити далі? Бо я – вичерпаний». І ці слова дуже співзвучні із моїми станами, які іноді виникають. Але тоді я була страшенно вражена його професійністю і відвертістю. На той момент життя я ще так не могла».
Довга розмова продовжується і я ловлю себе на думці, що мені дуже імпонує мова художниці, її оригінальні трактування та думки: «Сьогодні в мене такий стан-відчуття на зразок того, що тобі щось заважає. Заважає, що немає замовлень, заважає те, що відбувається в країні. Але насправді я заважаю сама собі, адже прагну знайти зовнішні причини-виправдання тому, що мало працюю. Бо насправді мені нічого не заважає». Художниця щиро переконана у тому, що потрібно відразу братися до роботи, як тільки виникає якась ідея чи образ. Адже не зробивши це прямо зараз, потім вже до цього ніколи не повернешся. І такого, втраченого і змарнованого часу – тобто такого, коли нічого не було зроблено, у творчому арсеналі Аліси чимало.
Сакральний або як його ще називає художниця «Богородичний» цикл, якому художниця присвятила значну частину життя і творчості, повністю присвячена християнській темі. Багатофігурні, складні композиції Христа та учнів, ікони, образи Божої Матері – всі ці сюжети добре відомі в історії мистецтва і відтворені багатьма поколіннями митців. «Сьогодні не уявляю, як спромоглася взятися за Богородичну тему, і як це мені вдалося. То був неймовірний період, коли я перебувала у якомусь особливому стані. Сьогодні я не впевнена, чи зможу так творити», – ділиться думками Аліса Забой. Мисткиня спробувала віднайти власне бачення та трактовку – не канонічну, а суто мистецьку, естетичну і, пронісши власне бачення крізь призму релігійного початку-спрямування, створити низку цілісних образів. Особисто мене завжди цікавить той момент, на якому митець звертається до християнської тематики. І ніколи так не бувало, щоб цьому не передувала якась подія чи ситуація. Але у випадку із Забой ця тема виглядає цілком логічним продовженням її постійних пошуків, які для художниці виокремилися темою жінки. Пристрасна та цнотлива, турботлива та замріяна – такою постає образ жінки в скульптурах Аліси Забой, яка, захоплюючись поетапно то архаїкою, то язичницьким мотивами, то авангардними віяннями все таки вийшла на шлях християнського розуміння цього образу, вершиною якого є образ Божої Матері.