Спробую сам для себе структуризувати це нав'язливе передчуття.
Отож, що було характерним для Веймарської республіки:
Веймарська республіка була нестійким державним утворенням, яке постало після краху Німецької імперії. Головне слово тут – нестійким. Її постійно сотрясали політичні катаклізми – вона виникла в 1919 році внаслідок Листопадової революції після поразки Німеччини у Першій світовій війні.
Веймарська республіка була обкарнана країнами-переможницями – вони окупували Рурську область а також Кельн, Кобленц, Майнц, Фляшенгальц, Ельзас-Лотарінгію, Ельпен-Мальмеді, Морене, Данціг, Позен, Поморя, Мемельланд – подаю у німецькій транскрипції, бо до обкарнування вони так називались.
У 1920 р. у ній вибухнув правий реваншистський Капповський путч. Того ж 1920 р. лівий бунт робітників і створення Рурської червоної армії. У 1923 році робітничий бунт в Баварії і створення Баварської совєтської республіки. 1923 рік – спроба створення сепаратистської Рейнської республіки.
Гіперінфляція кінця імперії 1919 та в результаті світової фінансової кризи 1929-1933 рр.
Зовнішнє управління країною – країнами-переможницями.
Немічність фрустрованого німецького народу. Розпука і безнадія.
Самопожирання політичних еліт, які геть нехтували народом.
Геополітична самотність. Щоправда, доти, доки не встановили дружні стосунки з СРСР...
Але разом з тим і демократичність. Але на жаль, як виявилося, з суїцидальними схильностями.
І в результаті, як вершина розвитку демократичного розвитку Веймарської республіки, поза всяким сумнівом демократичний прихід до влади нацистів Гітлера у результаті виборів 1930 та 1933 рр. Тобто – результатом розвитку Веймарської республіки став суїцид 1945 року.
Україна теж є нестійким державним утворенням, яке постало після краху СРСР. Головне слово тут теж – нестійким. Її теж постійно сотрясають політичні катаклізми.
Україну, користуючись зміною режиму, теж обкарнала Російська Федерація – анексувала Крим та окупувала частину Донбасу прикриваючи убогою рядниною так званих ЛНР/ДНР – це на даний момент...
Сепаратизм: у Криму у 1994-95 рр. вибухнув сепаратистський Мєшковський путч, який ледь не закінчився успіхом. Про інші сепаратистські подриги всі знаємо.
Теж право/лівий реваншизм – то комуністів (Леонід Кравчук), то червоного директорату (Леонід Кучма), то криміналітету-олігархату (Віктор Янукович) і т.д. А тепер драчка олігархів і врешті парад олігархічної змови, яка вкотре підминає державу Україну.
Гіперінфляція – після розпаду СРСР в 1990-ті та в результаті світової фінансової кризи 2008 року, війни 2014 року.
Ну і безсумнівна демократичність держави Україна – ще один збіг – он як блискуче показово провели перший етап виборів. Хоч з суїцидальними нотами. Може комусь не сподобається, але так відчуваю.
І теж немічність значної частини фрустрованого українського народу, який на п'ятому році війни таки схиляють (чи схилився) до капітуляції і здачі суверенітету. Головне, щоб не було війни...
Про самопожирання та незрілість політичних еліт і говорити нічого... Бачимо на прикладі теперішніх виборів – політичні еліти, чи то пак, олігархічний клуб з огляду на свою жадібність просто нищить один одного ну і – державу. Не дивно, бо для них Україна просто якесь Конго, де щось добувають. Вони ж насправді живуть у парижі-лондоні-женеві.
Про зовнішнє управління Україною не писав лише мертвий. І не лише олігархами з парижу-лондону-женеви. А й з боку спонсорів, які, відповідно, мають повне право і музику замовляти. Інша справа, що управління Україною переходить з рук в руки – то до Росії, то на Захід. Тепер виглядає на те, що знову кермо перебирає Росія.
На якому етапі розпаду веймарської демократії ми перебуваємо? Якщо така спекуляція доречна, то, як на мене, десь у 1927 році – в "золотих двадцятих", коли Німеччина трохи оклигала завдяки приходу до влади німецьких державників – хоча й не націоналістів – і після всього пережитого життя ще здалося "золотим".
Та не так сталося, як гадалося, – потім вальнула економічна катастрофа 1929-1933 рр. і Веймарська республіка впала...
То ж чого чекати Україні у наступній президентській каденції чи після неї?
По-перше, ми перебуваємо на порозі чергової системної економічної кризи, прихід якої передбачають на 2020 рік. Її прихід від такої маленької економічної потуги, і такої бездумної у відношенні до самої себе держави, як Україна, не залежить.
По-друге, ми очікуємо і на свою маленьку економічну катастрофу – надходить час розплачуватися за багатомільярдні запозичення. А чим? Ми ж пориваємо з своїми донорами. Тобто рефінансування і реструктуризація боргу навряд чи можливі. Хіба знову жебрати в Росії. Не безоплатно, звісно... Прийдеться здаватися чи що... І віддавати... Що віддавати відомо.
По-третє, ніхто не відміняє планів Путіна по повному поглинанні України. І це вже не буде відкусування від України шматків території. Вона потрібна вся. У тій чи іншій формі.
Але тут є два варіанти:
Власне повне поглинання у випадку повної фрустрації всього населення, що малоймовірно – якісь острівці незгідних все одно залишаться – дивімось на карту голосування у другому турі. Навіть варіант псевдосуверенної Білорусі не всіх задовільнить. Хоча, як бачу, величезну частину народу вже задовільняє.
Або ж повномасштабна громадянська війна – бо щось мало віриться, що Галичина та Волинь аж так відморозяться. Отож готуймось. Навіть здавшись – шматками чи повністю – сидітимемо в окопах – хто у російських, хто в українських. Вже сидимо – на Донбасі. Бо протистояння Росія-Захід теж ніхто не відміняв. Отож мотатимемо службу або в армії Путіна – це я про хлопців призовного віку – або в своїх окопчиках – читай натівських чи криптонатівський. Отака дилемка. Чи так, чи так – від фронту не відмажемось.
Одним словом – не з огляду, кого оберемо у другому турі президентських виборів, а з огляду на обставини, які від нас не залежать, ми вповзатимемо у тридцяті роки розпаду Веймарської республіки.
Тоді чим це закінчиться, запитаєте ви? А тим самим, що і у випадку з Німеччиною – пароксизмом національної консолідації. Після кожної розрухи і кожної наруги приходить правий реванш – консолідація нації довкола чогось чи когось. Причому не важливо, чи йдеться про справжню розруху, чи про розруху у головах. В Італії, Угорщині, Польщі не було ніякої справжньої розрухи – однак на хвилі національного егоїзму до влади прийшли націоналісти- а про декого з них сміливо можна говорити як про неофашиста... Бо в голови була забита матриця розрухи – отож обрали націоналістів. Навіть Велика Британія сором'язливо ховаючи свій егоїзм/націоналізм у шати Брексіту пішла тим самим шляхом. На жаль цими прикладами парад національних егоїзмів не закінчується...
Отож, після демократичних виборів в Україні 2019 року та періоду глибокої кризи, який, так виглядає, неминучий, глибокої фрустрації і можливого банкрутства держави Україна, якщо народ не знайде якогось реального виходу з того коридору, яким його гонить на бійню і оскаженіла еліта, і об'єктивні обставини, чекаймо реконкісти радикального українського націоналізму – з усім, що з цим пов'язане. Наш бал демократії може завершитися так, як і у Німеччині. Як виглядатиме ця Україна – чи це буде кілька областей, чи і того не буде, не знає ніхто. Який режим буде – побачимо. Однак реакція буде. З усіма наслідками, як, як воно прийнято, найбільш дошкульно вдарять по найслабших та призначених винними – вивчайте історію. Вже зараз достигають грона ненависті та люті. Хіба сліпі не бачать...
Чим це закінчилося для Німеччини – відомо.
Не хотілось би. Проте це може бути прямим результатом того, що відбувається сьогодні в Україні.
Хто не вивчає історії, той... і далі за текстом.
Вибачайте, що не гламурно. Хотів би помилятися.
Хоча, ми ж звикли до серіалів. Запасаймося попкорном. Повеселимось.