Чому одні країни бідні, а інші багаті?

16.10.2018 11:49 (Оновлено 16.10.2018 в 11:51)

Ключ до багатства націй знаходиться у голові.

26 вересня на живій зустрічі Книжкового клубу обговорювалися книги, що дають відповідь на запитання: чому одні країни багаті, а інші бідні? Мене просили стисло підсумувати дискусію, в якій взяли участь економічна журналістка Катерина Венжик, народний депутат України Вікторія Войціцька, старший економіст CASE Ukraine, автор книги «Від гідності до успіху» Володимир Дубровський, керівник Advanter Group, співзасновник Громадянської Платформи Нова Країна Андрій Длігач та віце-президент SigmaBleyzer, член Національної ради реформ Владислава Магалецька.

Відповідь на це питання, яке можна було би назвати основним питанням економіки, лежить за межами економіки. Сучасна наукова думка вважає, що основною причиною багатства чи бідності націй є інституції. (Треба зазначити, що під інституціями тут розуміються не лише формальні структури, такі, як уряд, суди чи, наприклад, реєстри власності, а й неформальні — у тому числі звички, традиції, переконання, поведінкові стереотипи тощо).

Ключова відмінність успішних інституцій — їхня незалежність від персон. Наприклад коли неважливо, хто суддя, хто позивач і відповідач, бо рішення буде прийнято незалежно від цього.

(Інституції, залежні від персон і підпорядковані цим персонам, Дарон Аджемоглу називає екстрактивними, а Дуґлас Норт — обмеженим доступом. Інституції, незалежні від персон і підпорядковані правилам, відповідно називаються інклюзивними, відкритим доступом.)

Яким чином встановлюються інституції відкритого доступу, незалежні від персон?

а) Розкол старих еліт: частина старих еліт розуміє загрозу опинитися серед тих, хто програв, і втратити все, тож вони налаштовують незалежні інституції, які захистять і їх, й інших.

б) Нова економіка (нові технології та бізнес-моделі) створює нові еліти, які вимагають відкритого доступу. До цього додається тиск інших соціальних груп із новими цінностями, зацікавлених у змінах.

Разом ці дві сили мусять бути достатньо потужними, щоб переважити своїх супротивників.

в) Додамо третій фактор, характерний для нашого випадку: зовнішній тиск країн та міжнародних організацій, зацікавлених у змінах.

Перший висновок: доки основна маса народу вимагатиме не відкритого доступу, а перерозподілу, — доти жодних змін не буде.

Отже, як люблять глузувати «народофіли» з реформаторів, «знову реформаторам не повезло з народом»?

Так, без жодних жартів. Реформаторам не повезло з народом, і поясненню цього фактора присвячені десятки книжок провідних світових дослідників, від Макса Вебера до Лоуренса Харрісона, від Рональда Інґлгарта до Френсіса Фукуями.

Що ж робити, коли виборець вимагає «тут і зараз» — а цього можна досягти лише перерозподілом, який йому обіцяють прихильники обмеженого доступу, що бажають посунути старі еліти й зайняти їхнє місце?

Політикам у своїй комунікації:

1. Звертаючись до виборців, завжди вміти правильно керувати їхніми очікуваннями: не створювати завищених очікувань, пояснювати правду щодо того, коли, як і що саме отримають громадяни.

2. Звертатися до реальних потреб виборців, до чітко вираженого суспільного запиту, апелювати до особистих проблем виборця та його гаманця.

Як поміняти свідомість громадян, щоб вони вимагали не перерозподілу у рамках обмеженого доступу, а зміни правил і відкритого доступу?

1. Найголовніший інструмент — поширення приватної власності та вільного підприємництва.

2. Фінансова грамотність населення.

3. Відкритість даних та заохочення громадян вивчати їх.

4. Громадянська освіта та заохочення бажання знати правду.

5. Будь-яке самоврядування, починаючи з ОСББ, територіальних громад тощо.

6. Залучення громадян в обіг цінностей: ринок землі, фондовий ринок тощо.

7. Громадські центри (найпростіше — на базі бібліотек).

(Список можна продовжувати, адже принцип зрозумілий.)

Ключ до багатства націй знаходиться у голові.

«Цінності мажуться на хліб», — сказав Ярослав Грицак.