На що ми можемо відважитися – це рівень наших спільних амбіцій. Саме спільних, бо інтелектуали можуть відважитися на більше, ніж політики і тим більше громада у цілому.
Що ми можемо собі дозволили – це зміст наших спільних обмежень. Це здебільшого наші ментальні, культурні, енергетичні та вольові обмеження. Здебільшого ці обмеження диктуються найбільш архаїчними та при цьому доволі енергійними верствами.
Якісь речі, здавалося б вже продискутовані і ніби вияснені, іноді знову і знову стають темою обговорення.
Недавня заява Саакашвілі мене здивувала і розчарувала водночас. І розчарувало зовсім не те, що він вважає, що всі політики лайно. Зрештою, більшість українців так вважає. Розчарував його підхід до зміни ситуації.
Його схема така: 1) створення системи громадської люстрації політичного класу через референдум; 2) створення нового політичного класу шляхом відбору його представників зокрема через Рух Новий Сил під лідерством самого Саакашвілі.
Ця схема могла спрацювати одразу ж після революції 2013-2014 років, коли у нас ще були ілюзії про те, що варто змінити людей біля влади, і позитивні зміни будуть можливі. Вочевидь саме тоді все дійсно залежало від людей біля влади, і нашою помилкою було обрання президента-олігарха, хоча особливого вибору тоді у нас і не було.
Сьогодні ситуація принципово інша. Ми гуртом зрозуміли, що державні та муніципальні інститути не працюють взагалі. І зміна людей при владі нічого суттєвого не дасть.
Інакше кажучи, мене здивував не радикалізм Саакашвілі, а саме відсутність його звичного радикалізму. Змінити людей? Всього лиш? Ми це робили вже двічі після двох революцій. Це не працює. У Саакашвілі сьогодні забракло окаянства для пропозиції справжніх змін.
Щось змінити можна лише змінивши систему життєдіяльності країни, а не людей в цій системі. А система, вибачте, це не система люстрації, – це система цілого.
Лише зміна цивілізаційної орієнтації, зміна політичного устрою, зміна економічної моделі, зміна культурної політики, зміна залежної від цього соціальної структури може призвести до повороту України на краще.
Тобто лише нова Республіка закладе умови для появи нових лідерів, обмеження влади олігархів, вирішення питання війни, збільшення чисельності середнього класу та появи нових можливостей для розвитку.
А щодо нової Республіки мова може йти лише про новий Суспільний Договір – не як елітну змову, не договір між владою та громадою, а договір саме між громадянами з приводу Республіки.
Причому, сьогодні пропонується принципово новий для історії людства Суспільний Договір – Договір про процес перетворень, а не лише про бажаний новий стан. Конституція набуває в цьому договорі якості способу фіксації етапів цих змін.
Водночас, розробляючи текст нового Суспільного Договору, який зовсім скоро буде винесено на обговорення громадськості, ми дійшли до висновку про те, що існують граничні умови.
Перша гранична умова – прийняти виклик самовизначення та інновацій перед лицем вічності та світу. Не шукати чужих зразків, не орієнтуватися на минуле, не використовувати звичне і традиційне. Іти вперед, будучи готовими зробити помилки і самостійно їх виправити.
Цивілізація це ті, хто масштабно ризикує і не боїться робити помилки, бо самі ж їх спільно і виправляють. Цивілізаційний ризик не є страшним, якщо ми домовляємося про спільний ризик, а не як зараз – ризикують і вмирають одні, а вигоди отримують інші.
Друга гранична умова – це унітарність Республіки як початкова умова. Федералізація неприйнятна. Саме тому ми зберігаємо державу на значний строк. Громади є основою самоврядування і творення умов для демонополізації інфраструктурних послуг держави. Громади є навіть основою самоорганізації, самофінансування та самозахисту Республіки. Але обов'язково потрібно збереження регулярної армії на весь час війни, допоки нова армія за новими принципами і в орієнтації на новітні стратегії ведення війни не буде створена. Обов'язково потрібна ефективно діюча держава як умова проведення змін.
Третя гранична умова – Велика Україна. Саме задля Великої України потрібні всі ці принципи недомінації, інновації, цивілізаційного самовизначення та експансії. Просту Україну, тобто де все просто – всі говорять українською, ходять у вишиванках та співають українських пісень – можна побудувати лише на частині території Республіки.
Для побудови Великої України потрібні складні принципи, складний процесний Суспільний Договір, складні умови його погодження та впровадження. Тобто Суспільний Договір це засаднича умова не лише збереження нинішньої території у складі України, але і повернення наших окупованих Росією територій. Україна має стати настільки привабливою для життя, щоб в ідеалі сепаратні її частини самі повернулися до її складу.
Четверта гранична умова – збереження єдиного центру прийняття рішень в умовах війни з авторитарною Росією, у умовах проведення інвентаризації спільної власності, за необхідності гарантування тривалих змін на основі Суспільного Договору.
Водночас помиляються ті, хто говорить, що єдиний центр прийняття рішень можливий лише як Президент. Адже Президент, якому не довіряються в умовах війни, який торгує конституційним суверенітетом в обмін на санкції західних партнерів проти Росії, який разом зі своїми заклятими конкурентами-олігархами торгує на крові, це все одно що відсутність Президента.
Нам потрібен такий єдиний центр прийняття рішень, який контролюється громадою в усіх питаннях, крім довгострокової стратегії та активних військових дій в ситуації війни, підтримується громадою в усіх питаннях руху через радикальні зміни, спрямовується громадою в усіх питаннях засадничих орієнтацій Республіки.
Це може бути президент, може бути канцлер, може бути гетьман – хто завгодно. Рівноважна через контроль громади і водночас націлена на стратегію розвитку через зміни політична модель може бути вибудувана під кого завгодно. Це – головне. Решта – другорядне.
П'ята гранична умова – час на зміни. У нас немає 50 років. У нас немає 30 років. У нас є лише 15 років і то лише за умови неперервних змін. Інакше це взагалі не варто починати. Краще одразу ж погодитися на розчленування України між Європою та Росією.
Ситуація така – за 30-50 років світ неодмінно прийде до ситуації, яка описана мною в роботі "Радикальний погляд на права". Україна може вчинити так, як вчиняла раніше і як радять нам більшість сьогоднішніх правників – давайте почекаємо, коли це станеться у світі, а тоді і собі приймемо досвід інших за основу.
У нас немає цього часу, щоб почекати, поки це станеться у світі. Бо за цей час ми перестанемо існувати як єдина країна. У нас є шанс випередити світ і зробити це за 15 років.
Шоста гранична умова – моделювання та публічне стратегування на тривалий період.
Мова йде про три різні Конституції України протягом наступних 15 років, тобто за три періоди по 5 років Україна має пройти через три різні Конституції.
Є один контраргумент, який постійно приводять критики такого підходу: український народ злякається, коли почує про три різні Конституції протягом наступних 15 років. Тому потрібно це поки що народу не говорити.
Тобто український народ не лякався змін Конституції в 1996, 2004, 2010, 2014 та ще й епізодичних правок 2011 та 2013 років, які ним не розроблялися і не контролювалися. А зараз раптом злякається трьох різних конституцій, напрямок змісту яких наперед відомий, в розробці яких він буде приймати участь, які буде змінювати на референдумі.
Не треба погано думати про народ. Все він зрозуміє і в усьому він розбереться. Особливо якщо це прямо і відкрито йому пояснити.
Отже, перша Конституція врівноважує систему влади через громадський контроль, обмежує олігархію і запускає процес інвентаризації суспільної власності. Вона розподіляє всі права на природні права, громадянські свободи та соціальні гарантії. Триває дискусія, як і хто це забезпечує (громада, держава, сама людина (мислячий індивід)). Податки зберігаються. Армія зберігається, але реформується. Державні суди зберігаються. Громади створюються здебільшого як територіальні. Всередині цієї системи постає новий середній клас і з'являються нові лідери.
Друга Конституція вже будується на принципах співволодіння і співуправління і запускає процес створення сервісних корпорацій, які можуть виконувати функції держави, тобто надавати інфраструктурні послуги вроздріб на платній основі. З'являється процес співволодіння та співуправління спільною власністю, право приватної власності доповнюється новими мотиваціями загального блага, корпорації орієнтуються на інші мотивації, окрім заробляння прибутку. Природні права забезпечує сам індивід та громада, якщо це є умовою його договору з громадою. Свободи забезпечує держава та громада. Соціальні гарантії забезпечує лише держава. З'являється вибір між сплатою одного податку та оплатою інфраструктурних послуг вроздріб сервісним корпораціям. Армія поступово стає мобільною, навчається вести мережецентричну, інформаційну та кібер-війну, космічну війну. Для громадян з'являється вибір між державним судом та судом як послугою через аутсорсинг. Громади творяться також на інших засадах, ніж лише територіальна прив'язка. До влади приходять нові лідери, з'являється власна українська еліта.
Третя Конституція повністю позбавляє державу монополії на інфраструктурні послуги і передає їх сервісним корпораціям. Співуправління та співволодіння стає основним процесом співжиття громад. Спільна власність може передаватися для використання корпораціями, які генерують суспільну ренту. Приватна власність все більше орієнтується на інновації, де суспільна власність не є такою ефективною. Природні права забезпечує сам індивід та громада, якщо це є умовою його договору з громадою, а також сервісні корпорації, які надають індивіду це як платні послуги. Свободи забезпечує громада та сервісні корпорації. Соціальних гарантій немає, є рента як базовий дохід від використання суспільної власності. Податків немає. Здійснюється оплата інфраструктурних послуг вроздріб. Армія стає мережевою, залучаються приватні військові компанії, громади домовляються про спільний захист за рахунок високотехнологічної зброї. Суди стають здебільшого послугою. Модель співжиття українців поширюється за межі України, громади творяться, будучи вже не прив'язаними до території. Нові українські лідери виходять за межі України, стають європейськими та світовими лідерами.
Міжнародне право продовжує мати значення для держав, допоки воно не реформоване. Світ з відставанням іде за Україною, тому міжнародне право стає орієнтованим не на держави, а на громади. У разі реформування міжнародного права, воно може виступати як договір між громадами світу і зовсім не торкатися держав як таких. ООН стає ООГ – організацією об'єднаних громад.
Це не утопія, бо тут немає нічого такого, що вже не реалізується десь у світі. Це не комунізм, бо є чіткий розподіл на суспільну та приватну власність, яка зберігається. Це можуть здійснити українці, бо немає у них нічого такого фатального, що б робило їх кимось гіршим, ніж свого часу американці чи французи.
Сьома гранична умова – загальногромадська відвага, народне окаянство, рішучість на тривалі зміни. Тобто українська громада загалом має прийняти саму можливість творити зміни протягом тривалого часу і не боятися цього.
І от ця гранична умова найскладніша. Бо повірити в себе важче за все. Ми ж нещасні, забиті, знедолені, упосліджені, меншовартісні українці. Хіба ми зможемо це зробити? От як би то американці, французи, німці чи навіть росіяни, то вони б змогли.
Чи все таки зможемо?
І не говоріть за всіх. Говоріть за себе.
Я вірю, отже я можу. А ви?