Однією з головних проблем у розвитку музеїв в Україні є неузгодженість та невпорядкованість майнових стосунків музеїв. Більшість з музеїв є складними майновими комплексами. Дуже часто вони розміщуються у нерухомих пам'ятках, що є історичними пам'ятками – палацах, замках, фортецях, культових спорудах. Разом з тим ці пам'ятки часто не є у їхній власності чи на їхньому балансі. В кращому випадку музей та власник пам'ятки мають орендні відносини. А дуже часто немає договорів про оренду, а відповідно немає і охоронних договорів. Тай самі балансоутримувачі часто не мають всієї належної документації, яка встановлює їхнє право власності на той чи інший об'єкт. В кращому випадку є застаріла документація ще радянського чи раннього пострадянського періоду, яка вже давно потребує оновлення.
Причини цього стану різні:
Це і часта зміна керівного складу державних і самоврядних інститутів влади. Ці інститути при зміні керівного корпусу повністю втрачають інституційну пам'ять. Поставлені попередниками завдання і їхні напрацювання ігноруються. А тому все за кожним разом починається спочатку.
До такого стану призводять і занадто часті зміни структури та підпорядкування історикоохоронних органів. При реорганізації втрачаються і функції, і напрацювання, і кадри.
Разом з тим нічого доброго не додає уніфікація структури історикоохоронних органів у різних областях – бо різні області мають дуже різний корпус об'єктів, які потребують охорони.
Все це призводить до того, що нерухомі пам'ятки, які є в користуванні чи в оренді музейних інституцій, перебуваючи дуже часто поза правовим полем впродовж років, а то і десятиліть не мають шансу на реальне відновлення.
Чому?
А тому, що місцеві органи самоврядування, керовані депутатським корпусом, в умовах дефіциту ресурсів дуже часто більше переймаються вирішенням найнагальніших проблем своїх безпосередніх виборців. Особливо перед виборами. А тому до вирішення питань реставрації історичних пам'яток руки у них як правило не доходять.
З огляду на те, щоб задовільнити побажання чи конкретних груп виборців, чи релігійних громад, чи просто окремих впливових осіб, дуже часто цілісні історичні ансамблі розчленовуються, передаються в користування різним суб'єктам господарювання, що повністю нівелює їхню історичну та естетичну цінність.
Ситуацію ускладнює ще й реформа самоврядування, яка радикально змінила фінансовий баланс між обласними органами самоврядування та міськими органами самоврядування. При цьому слід нагадати, що як правило замки, палаци, фортеці перебувають у власності обласних самоврядних та державних органів. Якщо у містах ситуація може покращитися, і покращується, то в областях погіршується.
Разом з тим, з огляду на те, що ці пам'ятки не є в оперативному управлінні інституцій МКУ (у випадку Галереї знаходяться в структурі управління ОДА) вони не можуть здійснювати жодних капітальних видатків за рахунок надходжень від власної діяльності, яких ті насправді потребують, а тільки поточні видатки на утримання музеїв, у т.ч. поточний ремонт, який обмежений вкрай малими сумами. Більше того, і МКУ як орган управління музейних інституцій не може планувати видатки з державного бюджету на майно, що не відноситься до сфери його управління. Це ставить ситуацію реставрації цих об'єктів, які ніби входять до інституції, підпорядкованої МКУ, у безвихідне становище. Реальна їхня рестарація в умовах загального фінансового голоду просто неможлива. Однак претензії громадян щодо їхнього стану спрямовані не до реального власника цих об'єктів, а до інституцій МКУ.
З огляду на це вважаю за вкрай необхідне:
Прискорити процес впорядкування майнових відносин інституцій Міністерства культури України та власників і балансоутримувачів різної форми власності.
У випадку, коли йдеться про пам'ятки загальнонаціонального і навіть міжнародного значення, як от у випадку Підгорецького замку у Львівській області, в якому розміщений один із структурних підрозділів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького, то вражаю, що цей та інші об'єкти, які знаходяться в аналогічному становищі, однозначно мають бути у державній власності, найкраще, щоб вони були передані Міністерству культури і перебувати на балансі Галереї. Якщо ні – то на балансі Львівської обласної адміністрації в особі Управління містобудування та архітектури.
Можливо Міністерство культури України могло б виступити з відповідною ініціативою щодо впорядкування майнових відносин її інституцій з органами місцевого, регіонального самоврядування та державними органами.
Разом з тим у цьому процесі впорядкування майнових відносин слід виділити кілька історико-культурних комплексів, які мають бути об'єктами державних програм.
А тепер про небезпеку "прихватизації":
Мені як генеральному директору вже кілька разів приходилося відбивати спроби "приватизувати" цей ласий комплекс замків. Тоді завдяки депутатам Верховної ради та Комітету з питань культури вдалося відбити перший "наїзд".
Тому з огляду на нападки на процес впорядкування майнового статусу такої перлини України, як кільце замків Львівщини ми повинні розуміти, що разом з тим, крім захланності ряду "спонсорів" політичних партій йдеться і про все ту ж гібридну війну у стилі Путіна. І не лише тому, що ці замки є стратегічним культурним ресурсом України. Тут маємо справу і з політичним аспектом.
У цій війні на заході України, зокрема на Львівщині, вже чітко окреслилася російська п'ята колона, яка складається з медведчукістських політичних та медіа проектів на кшталт відомого медіаресурсу біглого львівського олігарха, та ще кількох рептильок, які дуже "львівські" та супер "галицькі", та проектів та проектиків ВО Свободи. Чим ближче до виборів, тим більш очевидним стає, що вони чітко працюють в зв'язці і за тими самими темниками. Як при Януковичу. Однак це проект політичного реваншу, на який вони очікують через десять місяців на президентських виборах 2019 року. І дезінформація щодо статусу замків є одним із елементів деморалізації і дискредитації, які застосовують ці реваншисти, щоб повернутися до влади – знову ж як при Януковичу, коли Львівщиною та й взагалі Західною Україною правив дует Партії регіонів=СДПУ (о) та ВО Свобода=СНПУ.
Та повернімося до маленького бізнесу захланних "спонсорів". За моїми даними і з огляду на те, як депутати від ВО Свободи, як от сумно відомий політичний невдаха Олег Панькевич, який остатнім часом через поширення неправдивої інформації, а точніше брехні, пробують блокувативсі зусилля будь якої з сторін впорядкувати цей правовий статус і штучно утримують ці замки у підвішеному стані – а раптом при черговій зміні влади вдасться урвати один з них – то йдеться про наміри всім відомого спонсора ВО Свободи. Звісно, коли Олег Панькевич та його вже всіми забута сестра Ірина Сех при Януковичі на догоду Росії блокували видобуток сланцевого газу, бо ж треба купувати лише російський газ (про це тут), то вони ще були якимись фігурами. Однак тепер лише розмінним матеріалом, якого не жаль кинути у ці брудні махінації.
При цьому не слід забувати і того просто факту, що з огляду на те, що замки, хоч і без належної документації, все ж є, принаймні теоретично, у власності держави. І депутати обласної ради не можуть мати до них ані найменшого стосунку – бо ж вони представники територіального самоуправління. Це стосунки всередині державних інституцій – Львіської обласної державної адміністрації, ЛНГМ як державної інституції, Міністерства культури, Кабінету міністрів. Але аж ніяк не компетенція обласної ради. Хоча обласна рада у особі її керівництва пробувала розв'язати цей вузол, і дяка їм. Однак черговий "рейвах" все того ж тандему свободівців+регіоналів заблокував і ці благі наміри. Бо ж для "спонсора" краще утримувати замки у підвішеному стані.
Як тільки хто-небудь пробує вивести ці замки з стану правової невизначеності – а йдеться про те, що ніхто не має повного комплекту технічної та правової документації, який би строго позиціонував їх як державну власність – то ВО Свобода+регіонали, чи то в Львівській обласній раді, чи то у пресі розпочинають "рейвах".
Як от нещодавно, коли я вкотре попросив своїм листом Львівську обласну адміністрацію впорядкувати цей правовий статус, виготовити всі встановлюючи статус державної власності документи, то одразу у стані львівських свободівців та регіоналів почався вереск – ґвалт, через встановлення права держави Україна (!) на ці замки їх вкрадуть! Вдумайтеся – через фіксацію та оформлення державної власності на ці замки Української Держави в особі Львівської державної адміністрації їх вкрадуть... Хто вкраде? Українська держава у "спонсора" ВО Свободи вкраде? Логіка базарного "рейваху". Але це логіка гібридної війни. Головне всіх обляпати болотом, якнайгучніше верещати. Щоб не було зрозуміло звичайному громадянину, чи то у держави украли, чи то держава украла...
Одним словом – ихтамнет...
Отож, Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г.Возницького притримувалася і притримуватиметься чіткої позиції – кільце замків (Підгорецький, Золочівський, Олеський замкові комплекси у своїй цілості – з територією, храмами, монастирями, і т.п.) повинні перебувати у власності Української держави. Жодні концесії чи інші мутні варіанти ми вважаємо недопустимими. А тому ми розраховуємо на конструктивну співпрацю у остаточній формалізації цього статусу з Львівською обласною державною адміністрацією, Міністерством культури України, Кабінетом міністрів України.
Не буду приховувати і того факту, що нещодавно ми офіційно звернулися до Президента України з тим, щоб він нарешті втрутився у цю ситуацію, тому що ці питання є питаннями не рівня нашої Галереї чи навіть Львівської області – це питання національного рівня – питання президентські. А у якомусь аспекті це ще й питання міжнародного рівня.
Той "рейвах", який учиняють довкола цього питання абсолютно непричетні до нього треті особи містечкового рівня показують, що якщо і далі нехтувати цим питанням, не прикладати зусиль до його розв'язання, нехтувати своїми посадовими обов'язками (це я про державних чиновників всіх рівнів, які до цього причетні), то бал починають правити аферисти і шарікови.
Ми не можемо на це дозволити. Якщо, звісно, хочемо, щоб в Українській державі був хоч якийсь порядок чи щоб ця держава пережила бурхливі часи, які на нас чекають.