Кілька історичних фейків про Богдана Хмельницького

Блоги

14.05.2018 15:54

Юрий Винничук, джерело: «Zbruc»

Блоги

Небилиці міста Львова

Працюючи над романом, який є продовженням «Аптекаря» і розповідає про події вересня-жовтня 1648 року, коли козаки Богдана Хмельницького штурмували Львів, я натрапив на безліч дурниць, які мандрували від одних несумлінних істориків до інших, а потім проникали в історичні романи.

Задля цікавості я проглянув і ряд тих романів, які описували ці події. Звісно, по діагоналі і лише те, що стосувалося облоги Львова. І там так само усі ті бздури посіли почесне місце. Найбільше нісенітниць виявилося в романі Павла Загребельного, який не ознайомився з першоджерелами – тодішніми хроніками, діаріушами та свідченнями очевидців. Він покладався на М. Костомарова, а той повними жменями сипав до своєї праці різні небилиці.

Вже ота фраза, яку я вжив щодо «козаків Богдана Хмельницького, які штурмували Львів», неправдива. У цій фразі, яка живцем вихоплена з безлічі історичних статей і романів, криється фейк. Бо не козаки штурмували Львів, а повсталі селяни з татарами. Козаків на Львів гетьман не пускав. Козацький табір стояв оддалік, а на штурм ішли повстанці Максима Кривоноса та Петра Головацького.

Некерована стихія повсталих селян скидалася на таку саму стихію повсталих рабів Спартака, які нищили маєтки патриціїв, трощили безцінні скульптури й мозаїки, випалювали виноградники, сади й парки.

Українські селяни вбачали в містах зло. Вони ненавиділи міста. А надто панські маєтки, якими б вони красивими не були. Те саме повторилося і в революцію 1905 року, і пізніше, коли селяни йшли палити панів. Причому палили всіх підряд – і кровопивць, і тих, хто був справедливим з ними. За селянами прийшли революційні росіяни і довершили руйнації. В результаті поміщицьких садиб збереглося у нас обмаль, а розкішні колекції живопису, порцеляни, книжок, посуду пропали.

Хмельницький чудово розумів, що чекатиме Львів, бачачи, як було руйновано інші міста, тому не брав Бродів і не штурмував зі своїми козаками Львова. У нього був до цього міста сентимент, бо ж тут він навчався. А тому жодна козацька гармата не вистрілила у бік міста, за винятком одного пострілу на оборонні вали, аби приспішити нараду в магістраті, який дебатував на тему, чи приймати умови гетьмана.

Легендарний вояка Арцішевський відразу пропонував не боронити міста, а починати домовлятися, однак шляхта вперлася, вирішили таки боронитися, і Львів зазнав великого лиха.

Зате хто тільки не розписував про те, як українці Львова передають якісь сигнали козакам, як змовляються з ними. Це було неправдою, бо якому русинові хотілося б, щоб козаки до Львова увірвалися і розграбували все, на що погляд впаде? Вони ж не розбиралися б, чиє це добро. Все пішло б прахом. Українці сумлінно зібрали кошти на оборону Львова, а потім і на викуп для Хмельницького.

Інша неправда, що лихі поляки начебто заманювали українців до криниці у дворі Бернардинського монастиря і втинали їм голови, а трупи скидали в криницю.

Ця фантазія літописця-байкаря Граб'янки успішно перемандрувала й до праці Костомарова, а від нього і далі аж до деяких сучасних екскурсоводів. Ось як про це в романі П. Загребельного «Я, Богдан»:

«Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: «Глянь у бердиш, русине». Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто».

І ніхто ж не вдарив себе ложкою по голові, щоб замислитися: а чи могло таке бути в обложеному місті, де вода на вагу золота після того, як селяни пошкодили водогінні рури?

З тими рурами була теж історія. Селяни поривалися їх пошкодити вже в перші дні, але гетьман послав козаків і ті оточили те місце. Однак пізніше селянам це вдалося.

Львівські передмістя були підпалені самими львів'янами, щоб селяни не могли ховатися за будівлями і стріляти в оборонців на валах. І це в той час, як гетьман суворо заборонив руйнувати передмістя і був дуже здивований тим підпалом. Після того передміщани і справді стали шпигувати для селян задля помсти міщанам і вчинили деякі диверсії на Високому замку, зокрема намочили порох. Та коли туди увірвалися селяни і татари, то не питали, хто їхній союзник, а рубали і брали в ясир.

Високий замок Хмельницький віддав на поталу, коли уже вів з львів’янами перемовини щодо викупу. Це не подобалося селянам, вони прагнули увірватися до Львова і весь час робили вилазки. Щоб чимось їх зайняти і дати змогу випустити пару, гетьман дозволив штурмувати замок, який перебував у доволі занедбаному стані.

Ще однією поширеною небилицею було твердження, що Хмельницький поставив перед львів’янами умову видати усіх євреїв. Жоден опис облоги сучасниками не містить нічого подібного. Але оцей міф про юдофоба Хмельницького ще живий.

Чи були погроми під час цього повстання? Були. Але знову ж таки: погроми завжди відбувалися у всіх країнах, де тільки брала гору стихія. В козацькому таборі було повно євреїв, які там вільно торгували, і їх ніхто не рухав, більшість із них прибули просто із Січі. Інші шукали порятунку і знайшли. Знаємо і значних козацьких старшин єврейського походження. Однак про це вишукувачі української ксенофобії воліють не згадувати.

Перше, що мало б насторожити істориків, це загадка: чому гетьман не вимагав видати євреїв, пославши військо до Бродів? Адже там теж було чимало єврейських утікачів. Але ж ні: він лише забажав, щоб бродівчани видали татар, яких тримали в полоні і які працювали в них на будові. Ті й видали татар. За що, звісно, Тугай-бей був гетьманові вдячний.

А що ж було у Львові? На перемовинах у козацькому таборі в Лисиничах Хмельницький зажадав 200 тисяч золотих викупу, щоб розрахуватися з татарами. Львів'яни перед тим уже зібрали на оборону міста значні кошти, які забрав Єремія Вишневецький і втік із ними разом із військом.

З одного боку, це було погано, але з іншого – порятунок для міста. Якби Вишневецький зостався, Хмельницький би вперто вимагав його видачі і не йшов би на жодні поступки. Місто Вишневецького б не видало, а тоді б уже заговорили гармати.

Зібрати знову велику суму (вона, правда, була в п’ять разів меншою за ту, яку вручили Вишневецькому) було непросто. Однак вдалося гетьмана і Тугай-бея переконати, і ті погодилися на товари замість готівки. Відчувши, що гетьман йде на поступки, львівські посли заявили, що можуть покрити лише половину названої суми, а решту «нехай пан гетьман візьме з жидів». Хмельницький на це не погодився і сказав, аби вони самі зібрали «викуп з жидів». Жодного натяку на те, аби тих «жидів» було видано, нема і не було.

Що роблять хитрі міщани? Вони повідомляють євреям, що козаки вимагають їх видати, але їм нічого не загрожуватиме, якщо зберуть викуп. Причиною цієї хитрості було те, що, коли збирали кошти для Вишневецького, євреї не квапилися з пожертвами, тож міська влада навіть мусила тоді силою конфісковувати готівку, витягаючи з хат скрині, розбиваючи їх і привселюдно забираючи якусь частку.

Як не крути, але заміна готівки на товар було вигідною оборудкою, бо витрати на оборону міста обіцяв король повернути, а тут ще така нагода спекатися залежалого товару. Від козаків і татарів прибули до міста комісари, які мали стежити за збиранням викупу. Але підприємливі львів'яни і тут схитрили, бо взялися так щедро частувати дорогих гостей, що ті своїми підхмелілими очима мало що бачили, а вже на мірах і вагах геть нічого не тямили. Де їм було зорієнтуватися, яка різниця між вагами ґданською, вроцлавською чи нюрнберзькою? А скільки то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна?

Одне слово, вдалося комісарів добряче обдурити і суттєво зрізати справжню суму викупу.

Чесно кажучи, чимало з того, що я написав, було й для мене раніше маловідомим, і тільки заглиблення в першоджерела відкрило зовсім іншу картину.