Що ж таке зрада і як ми опинилися в ситуації тотальної зради? І найголовніше, як ми можемо позбавитися зради?
На якомусь дуже простому рівні розуміння – зрада це зміна ідентичності на ворожу, тобто на таку, яка їй чітко була протиставлена, допоки зрадник тримався наявної ідентичності.
Окрім того, зрада це зміна наявної ідентичності в спільноті, яка продовжує дотримуватися наявної ідентичності, – так виникає зрадник, який зраджує не просто якусь абстрактну ідентичність, а носіїв цієї ідентичності, тобто зраджує спільноту.
Зрада це також протиставлення себе спільноті людей, з якими раніше себе зрадник ідентифікував, на користь іншої спільноти людей, з якими після зміни ідентичності зрадник себе ідентифікує.
Зрада пов'язана саме з суспільними чи навіть груповими відносинами. Зради не буває не рівні переслідування інтересів. Тому в бізнесі між різними бізнес-суб'єктами здебільшого не буває зради – там буває лише конкуренція. А зрада в бізнесі буває лише тоді, коли поєднують дружбу і бізнес, асоціації чи договірні небізнесові відносини та власне бізнес.
Так само зради не буває на рівні спільнот, хоча такі речі як присяга чи договір між народами теж можуть породжувати ситуації зради.
Після Революції 1917 року Україна мала повне право стати незалежною від Росії, бо її присяга 1654 року була цареві, а росіяни царя вбили.
Водночас, знову це згадаю, що Крим Україна отримала від Росії (хоча це було оформлено як рішення керівництва СРСР) в 1954 році як підтвердження присяги українців російському цареві від 1654 року. Росіяни ніби говорили – раз ви 300 років з нами, то беріть частину нашої території для управління.
Це дуже тонкі питання, в які крім міжнародного права втручається також історія відносини обох народів. Тому тут потрібно постійно пам'ятати цей момент, коли ми аналізуємо 2014-ий рік.
Рішення Росії 2014-го року було таке – раз ви більше не з нами, то і Крим ми забираємо. Можна звичайно говорити, що це проти міжнародного права, але є і право між двома народами, тут не все так просто. І з Донбасом теж не все просто в цьому сенсі.
Інша справа, що українці можуть сказати, що ми не присягали російському цареві чи більшовицькому уряду на щось типу Голод-33 чи Репресії-37. Так само Україна може сказати, що рішення про розпад СРСР приймалося усіма сторонами, і Крим та Донбас за цим рішенням залишалися у складі України.
Але СНД це був не повний розпад СРСР, це була форма цивілізованого розлучення. Україна спробувала закріпити це розлучення під час відмови від ядерної зброї – тобто Будапештський меморандум у вигляді країн-суверенів світу нібито це підтвердив. Але повний відхід України від Росії до Європи в 2014-му призвів до перегляду ставлення Росії до статусу Криму та Донбасу.
Отож тут все не просто, і у кожного народу своя правда. Я зовсім не стою на боці Росії, я намагаюся показати різні обставини, які можуть оцінюватися як зрада з різних боків.
Інакше кажучи, щоб зрозуміти нинішню зраду всередині України, потрібно аналізувати всі ці історичні обставини. Отже походження нинішньої внутрішньої зради в Україні має глибокі історичні корені і широкий міжнародний контекст.
Суть нинішньої зради – неспроможність українського правлячого класу постати як незалежний суверен, а це означає і неспроможність України постати як незалежна держава.
Тобто це дуже важливий момент – неспроможність українського правлячого класу на продукування власної спільної ідентичності, яка мала би не просто державницький характер, але яка би вивищувала цей державницький характер над їх клановими інтересами та боротьбою за гроші та владу.
Тобто тут іде мова про зраду українським правлячим класом свого народу. І це річ дуже проблемна, тому що тут потрібна послідовність та креативність, якої у українського правлячого класу немає.
Більше того, ідентичності з чіткими межами лишилися в минулому. Зараз всі ідентичності неявні, без чітких меж, перетікають одна в одну, змішуються. І це суттєвим чином змінює уявлення про зраду.
В світі сепарованих ідентичностей за зраду карали смертю. В світі гібридних ідентичностей зраду долають промиванням мізків під час шизофренічних способів організації соціальної реальності, для чого використовують політичні спектаклі та постановки з залученнями правових та силових органів.
Адже що потрібно було зробити в ситуації початку війни Росії проти України?
1. Оголосити військовий стан. 2. Розірвати Договір про дружбу, співробітництво та партнерство. 3. Розірвати дипломатичні стосунки. 4. Воювати до перемоги однієї зі сторін.
Але минуле тримало обидві країни, не даючи їм розмежуватися через сепаратні ідентичності. Не тільки Україна була тут непослідовна і шизофренічна. Росія також була непослідовна і шизофренічна.
Водночас відповідальність українського правлячого класу набагато більша за цю ситуацію. Тобто українці були ініціаторами відходу України від Росії до Європи, вони ж і мали пропонувати нову філософію відносин між двома народами.
Але тут в дію вступив колоніальний і глибоко провінційний характер українського правлячого класу – боягузливий, здирницький, цинічний, нахабний, безкарний, без традицій активного благородства та без установок на інтелектуалізм.
Незалежність це зовсім не перехід від однієї залежності до іншої. Незалежність це набуття суб'єктності. Це значить самому ставити перші і останні питання, самому робити наукові відкриття, самому робити технологічні прориви, самому творити світового рівня мистецтво, самому творити живу філософію.
Адже справжня незалежність це незалежність не тільки від Росії, але і від Європи. Немає особливої різниці чиєю колонією бути – Росії чи Європи (як би ми не хотіли приховати цю обставину за кращими європейськими правилами співжиття).
Справжня незалежність це суб'єктність. Маючи суб'єктність, можна долучатися і до Росії, і до Європи. Колись Україна від Польщі тікала до Росії, тепер від Росії тікає знову до умовної Польщі. Схоже історія нас нічому не вчить.
Не маючи суб'єктності, все одно, куди долучатися. Диктат МВФ та європейських структур буде мати більш жорсткий характер, ніж навіть диктат Росії. Україна не стала незалежною, пішовши від Росії до Європи. Бо незалежність це вибір іншого рівня – інтелектуальний, мотиваційний, естетичний.
Зрада в Україні це зовсім не вибір імперіалістичної ідентичності, відмовившись від націоналістичної, це не вибір Росії, відмовившись від Європи. Бо ці ідеологічні розтяжки походять з неадекватних нині уявлень минулого.
Зрада в Україні це неспроможність українського правлячого класу будувати нову Європу в її проблемній ситуації. Використання багатої та потужної Європи українським правлячим класом це така ж сама зрада Європи, як використання українськими олігархами власного народу для здирництва.
Отже чітко – в чому полягає зрада українським правлячим класом свого народу?
1. Відмова від важкої інтелектуальної роботи, яка би давала смисли та перспективи для власного народу в умовах геополітичних потрясінь та радикальних змін світу.
2. Відмова від суб'єктності – відмова від викликів світу та вічності, незайняття позиції лідера у Європі.
3. Відмова від благородства у вигляді соціальної правової держави на користь олігархічних інтересів здирництва.
Основна зрада правлячого класу Україна це зрада своїй правлячій функції. Всі решта зрад – торгівля з ворогом, олігархічне здирництво, примітивізація порядку денного, занудження і шизофренізація політики поліцейськими постановками, які намагаються перекинути зраду на інших, – це похідні від цієї головної зради. Це щось більше, ніж зрада ідеалів Майдану. Це зрада своїй родовій самості, своїй соціальні природі.
Коли зраджує правлячий клас, зрада стає масштабною. І саме тоді її намагаються приховати через ряд дрібних та фейкових зрад. Але в цій ситуації зрада не там, де тисячі чи мільйони гривень, а там, де мільярди. Зрада не там, де машина зброї, зрада там, де ешелони зброї. Зрада не там, де одинока контрабанда, а де система контрабанди. Зрада не там, де хабарі в конвертах чи навіть валізах, а де хабарі ходять через банки.
Давайте ще раз, щоб було зрозуміло. Проблема не у тому, що український правлячий клас здобуває багатство шляхом здирництва та втримує владу шляхом маніпуляцій та пропаганди. Щось подібне роблять інші правлячі класи. Проблема в тому, що український правлячий клас при цьому своїх функцій не виконує.
За очі наших владоможців представники правлячих класів інших країн називають мерзотниками та слизняками. Можливо наші владоможці готові перекліпати очима і далі зраджувати свій народ. Але от народ на це не готовий. Навіщо нам такий правлячий клас?
Мало того, що цей правлячий клас негідний – він ще і не здатен цього визнати. Правлячий клас вважає, що найкращий спосіб приховати власну зраду це звинуватити у зраді інших – у протестах громади як діях на боці ворога чи у критиці експертів як вказуванні на приклади зрад.
Це прийом негідний і неефективний, бо озлоблює суспільство ще більше.
Українська громада може і не готова детально відслідковувати та доводити у суді кожну конкретну зраду, але основний процес вона серцем відчуває і розумом оцінює.
Сьогодні суспільство поділилося на зрадників, які вдають з себе переможників, та зрадофілів, які викривають цю переможницьку брехню та змушені самі шукати шлях до перемоги, вирішуючи проблему, як позбутися зрадників.
Зрадники питають: чому люди бачать зради і не бачать перемог. Відповідь проста – зраду неможливо ігнорувати, коли це зрада на рівні цілого правлячого класу, коли здирництво має загальнонаціональний характер, коли крадуть і торгують на крові під час війни.
Можна сказати зрадникам ще простіше: не крадіть, не корумпуйте, не здирничайте, не торгуйте на крові, не брешіть про перемоги, не піарьтесь на звільненні полонених, не влаштовуйте поліцейські спектаклі. Тоді люди бачитимуть перемоги.
Але чи можна подолати зраду через масову зрадофілію, тобто через викриття зрадників та їх переслідування у масовому порядку?
Звідки беруться ці зрадофіли? Адже зрада зустрічалася і раніше, але зрадофілів раніше не було.
Потрібно пояснити.
Коли раніше викривали зрадника, його одразу ж карали. Тому зрадофілія в принципі не встигала виникнути. Зрадофілія це результат тривалої зради на найвищому рівні – цинічної, нахабної, безкарної.
Зрадофілія своєю акцентуацією та тиском намагається вберегти суспільство від руйнування останніх моральних обмежень, які здійснює правлячий клас. Зрадофілія це погано. Але нескомпенсована тривала зрада ще гірша, бо це кінець уже всього суспільства.
Більш позитивне подолання зради можливе не лише шляхом покарання зрадників, а шляхом оновлення правлячого класу за рахунок нових претендентів.
Тому люстрація значної частини правлячого класу потрібна чим скоріше. Бо інакше зради буде більше: бюджетного дерибану буде більше, олігархічного здирництва буде більше, шизофренічних поліцейських спектаклів буде більше, запроданства ворогу буде більше, втрат життів українців буде більше.
Справжнє подолання зради можливе лише в конструктивних діях. Потрібна нова економічна модель без олігархів. Потрібна нова модель армії та інфраструктури військової безпеки, яка би надійно захищала Україну. Потрібна нова модель політичної системи, яка була би побудована на громадському контролі, а не на контролі олігархів та їх ЗМІ. Потрібна нова модель культури, яка би не тільки вистояла в Європі, але і гідно конкурувала там і претендувала би на лідерство.
Але понад усім цим нам потрібен новий правлячий клас, відсепарований від зрадників.
Тому зрада в Україні є і з нею потрібно боротися. І тих, хто верещить про зрадофілію, потрібно ігнорувати – вони працюють на боці зрадників.