Мало того, що Томаш Жимковський, цей польський Бузина, називає Західну Україну «Східна Малопольща», то повторює давню байку московитських шовіністів, нібито «у польській традиції українців називали русинами, назву «українці» створили австрійці. Я не є філологом, але це було утворене від визначення «у края», тобто пограниччя. Це австрійці придумали».
Перед тим він вже прославився не однією брехнею, в тому числі вигадкою, буцім у Перемишлі українець накинувся на громадянина Польщі та зірвав з нього футболку з надписом «Волинь – пам’ятаємо!», хоча це польські нацики зірвали з учасника української церковної ходи вишиванку.
Якщо хтось не є філологом, а береться тлумачити походження назви якоїсь країни і її народу, то він бевзь. Іншого не дано. Московити й поляки віддавна ширили маячню про Україну як окраїну Росії, хоча синонім Украйна заперечує це, як і те, що існує Крайна в Словенії.
Більшість країн називаються дуже просто, якщо не сказати примітивно: Низька Земля (Нідерланди), Земля Льоду (Ісландія), Земля Тюленів (Зеландія, а від неї – Нова Зеландія) і т. д. Україна – не що інше, як просто країна. Без жодних фантазійних укрів.
Але московитам треба було показати нас, як своїх в дошку, бо «ми же адін народ і шо нам дєліть». Тому вони й вчепилися за окраїну, хоча це навіть не українське слово. І якщо глянути на мапу України, то Україна більша за Польщу і більша за питому Московію. То як може така територія вважатися околицею чогось меншого за неї? І чи погодився б якийсь народ називати і оспівувати свою країну, як околицю? Бо якщо «окраїна», то чого саме? Сусіда праворуч чи сусіда ліворуч?
Звісно, в польського політика були першоджерела цієї вигадки: саме на «окраїні» наполягав польський історик Грондський (XVII ст.), а пізніше й Карамзін.
Щодо так званої польської традиції називання українців русинами, то вона існувала паралельно з назвою «українці» і жодного стосунку до цього не мали австріяки, німецький штаб чи особисто Бісмарк.
Українці найактивніше стали називатися українцями з XVII ст., хоча паралельно писалися й русинами та рутенами. Проглядаючи списки студентів у європейських університетах XV – XVII, я натрапляв на сотні і сотні українців. Українці записувалися переважно як «русин» («rutenius», «ruten») або «роксолан» («roxolanus»), або ж просто «Johanes de Ruthenia». А часом і не уточнювали, до якої нації належать, хоча прізвище уже само про себе говорило: Гулевич, Щука, Запорочко, Мазурко, Маркевич, Щербак, Євстафій Волович, Станіслав Кішка і т. д.
Ба більше – представники славетної львівської родини Боймів (один із яких згодом відвідав Китай і описав свою мандрівку), чия каплиця й досі збереглася, теж записувалися всюди «русинами», хоч і були католиками.
Справжньою несподіванкою для мене було натрапити на такий запис: «Joz. Daniel Dzik, wikaryusz katedralny łucki, natione Vkrainensis de district Kiiouiensi». Себто «Йосип Данило Дзик, вкраїнець, з Київщини». Це у Падуї, а в кенігсберзькому університеті (Die Matrikel der Albertus-Universität zu Königsberg) опріч «русинів» уже десятки «вкраїнців» за період з 1547 до 1790 років: Greg. De Milloradowicz. Eq. Vkrainensis, Mich. De Hornowsky, eq. Starodub, in Ucrania-Russ. А були й такі, що записувалися козаками.
Траплялися й білоруси, чи то пак литвини, як їх називали, хоча так само називали і поліщуків та волинян, але жодного тобі прєдставітєля рускаго міра! Не бажали вони навчатися в Європі.
Очевидно, що після того, як московити привласнили наш етнонім, ми змушені були перейняти інший. І ще на початку ХІХ ст. терміни Україна, українець, український не викликали в московітів невдоволення, якось вони замикали на них очі. Та незабаром, а точніше після арешту кирило-мефодіївців, на зміну їм приходить Малоросія, хохол, хохлушка і т. д.
Але вже в XVII ст. Європа теж призвичаюється до нової назви Русі – Україна. В збірнику «Documente privitoare la istoria românilor» (1885) під роком 1674 читаємо: «ut mihi et huic Regioni Vkrainensis».
Поляк Szymon Okolski в «Orbis Polonus» (1641) вживає «Regno in campis Vkrainen».
Німець Sigismund Friedrich Wartmann (1658) – «Bawern in der Vkrainen».
Польські та польськомовні письменники початку ХІХ ст. теж постійно вживали термін українець та Україна: Діонизій Бонковський «Śpiewka do najpiękniejszej w Ukrainie Ukrainki», Міхал Чайковський, повість «Ukrainki», Ігнацій Коморовський, пісня «Ukrainiec» – це все окремі видання. А їхні автори не мали контакту з австріяками.
Російські політологи давно вже зробили висновок, що «Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии».
Оце і є головна доктрина путінської пропаганди. Росіяни нас не хочуть і не можуть відпустити, бо вони з усвідомленням своєї імперської мети жили віками. Чи далеко від них втекли поляки? Судячи з намагання нас принизити – ні.