Без розуміння війни, проміжний мир нічого не буде вартий, бо війна не буде завершена.
Нинішнє наявне офіційне розуміння війни неадекватне. Якщо війна не переходить в повномасштабну форму і не завершується, то це означає, що ми її не розуміємо і не діємо адекватними засобами.
Яка загальна мета різних воєн Росії?
Розуміння російсько-української війни принципово залежить від того, в якому дискурсі ми її розглядаємо.
Вочевидь цю війну не можна розглядати в традиційному дискурсі – як війну між державами-націями-територіями. Це не війна власне і за суверенітет. Бо якби це було так, вона перетворилась би на національно-визвольну з боку України чи хоча б на повномасштабну війну між регулярними арміями.
Чи є ця війна конфліктом взаємних ворогів? Чи є Росія ворогом для усіх українців? Нажаль, ні.
Росія є здебільшого ворогом для українських націоналістів і радикальних патріотів, але, нажаль, це не всі українці.
Як би це не було неприємно визнавати, але для національної ідентичності було би вигідно, аби Україна поклала сотні тисяч життів українців у російсько-українській війні. Ресентимент з плеканням ворожості до росіян на десятки років – що може бути краще для традиційної національної ідеї?
Більше того, як тільки ми бачимо цю війну як конфлікт між українськими націоналістами та російськими імперіалістами, ми її вже програли. Навіть якщо ми її бачимо як війну між ліберальними цінностями та цінностями тоталітарно-імперськими, ми теж не можемо її виграти, бо ліберальні цінності так само руйнуються в найближчій перспективі, хоч менше і повільніше, ніж і національні.
Мова йде про те, що на місце актуального та фундаментального антрополібералізму мав би прийти лібералізм транзитний або транслібералізм, що виходить на новий зістовний простір свободи: інакше (включно зі штучним інтелектом), космос, позасвіт, віртуальність, когітуальність. Але цього не відбувається. Ми не готові до транслібералізму. Ми плекаємо знову ж таки лише традиційний антрополібералізм.
Отже ні націоналістичний, ні ліберальний дискурс не підходять для розуміння цієї війни.
Щоб перемогти у війні, потрібно розуміти масштаб війни та цілі учасників війни.
Українська влада серйозно вважає, що вона зупинила ворога. Якщо метою ворога вважати завоювання території, тоді це майже так. Але суть війни якраз і полягає у тому, що той, хто так вважає, вже програв.
Якби Росія прагнула завоювати територію України, вона була б уже завойована. Але метою Росії не є територіальна війна.
Це тим більше очевидно, що окупація Придністров'я не призвела до захоплення Молдови, а окупація Південної Осетії та Абхазії не призвела од захоплення Грузії.
Це не означає, що українська армія не потрібна чи не потрібно відстоювати територіальну, інформаційну, економічну, культурну та етико-релігійну незалежність. Це означає необхідність розширення бачення війни. Зрештою потрібно зрозуміти змістовне наповнення дезорієнтуючого терміну "гібридна війна".
Ще на початку російсько-української війни експерте товариство вийшло на основне її розуміння як цивілізаційне протистояння – війна за цінності та мотивації між різними частинами світу, які мають різні установки, настанови та орієнтації: напрямок революційного оновлення та напрямок радикальної архаїзації.
Перший напрямок представляє значна частина України (не всі), другий напрямок представляє значна частина Росія (теж не всі). Це війна між архаїчною ідентичністю держави-нації-території та новими розподіленими та більш складними ідентичностями.
Саме тому для розуміння російсько-української війни нам потрібно об'єднати всі війни Росії в світі.
Є дуже неадекватним для розуміння російсько-української війни відокремлювати її від інших воєн Росії.
Існує великий національний егоїзм у тому, щоб розглядати російсько-українську війну окремо від російсько-сирійської, російсько-європейської та російсько-американської воєн.
Це той випадок, коли є велика смертельна дурість вважати, що своя сорочка ближча до тіла. Ми не можемо виграти російсько-українську війну, допоки не побачимо її як світову.
Тобто зараз потрібно виходити на розуміння війни Росії як світової війни.
Так це не є однофронтальна світова війна. Але і Друга світова теж не була однофронтальною, принаймні лише в СРСР її розглядала як однофронтальну. На Заході Другу світову війну розглядали як війну, що складалася з багатьох фронтів, де радянсько-німецький фронт був просто домінуючим.
Тобто нинішня Третя світова війна (чи Четверта, якщо окремо розглядати "Холодну") це війна за цивілізацію єдиного людства, що структуроване більш складно, ніж на державно-національному рівні, де територія більше не має принципового значення.
Людство об'єднується нині, щоб зазнати фундаментального перетворення та нового роз'єднання вже на принципово інакших засадах.
Але навіть цивілізаційний підхід тут не є достатньо інноваційним.
В деякому дійсно інноваційному розумінні, це війна за перспективи світу в ситуації сингулярного шоку – шоку зі страху перед наближенням Сингулярності як принципової зміни природи людини як такої.
Майбутнє до цієї війни наставало настільки швидко, Сингулярність здавалась настільки пекельною, що це викликало хтонічний жах у значної частини представників російської еліти та частин еліт західного світу. Цей жах розділяла і більшість представників українського правлячого класу.
Тобто це війна за нову цивілізацію, яка могла би постати, але прихід якої гальмується.
Лише в архаїчному світі для Росії є шанс зберегти залишки свого впливу на світ, саме тому вона витрачає гігантські ресурси на сповільнення часу людства.
Головна мета нинішньої війни Росії – гальмування футурологічного часу (соціального часу, історичного часу).
Але проблема людства у тому, що Росія не поодинока у цьому бажанні сповільнити час. До неї приховано, а дуже часто навіть і відкрито, доєдналися значні частини правлячих класів інших країн, і не тільки західних.
Український історик Ярослав Грицак на безпековому форумі у Львові 30 листопада 2017 року у своїй промові запропонував екзистенційне розрізнення ставлення до політики часу на основі виразу Вольтера у його творі "Кандид або Оптимізм": "все на краще в цьому найкращому зі світів". Грицак каже: якщо майбутнє – на краще, то історія минулого – на гірше. Продовжимо його думку: архаїзація – це пекло. Світові правлячі класи, орієнтуючись на минуле, вдаючись до архаїзації, творять світове пекло.
Мета архаїзації та сповільнення часу поки що Росією успішно досягається. Тобто формування єдиної цивілізації людства сповільнено і під примусом страху російської агресії європейські та американські еліти перейшли до архаїзації.
США вели війну з Росією через телекомунікаційні, космічні та віртуальні інновації, тобто США проспектували світ. З приходом Трампа ця війна США була сповільнена, її еліти занурилися у інституційну кризу. Тобто Росія тут досягла "успіху".
В той час, коли Європа та США в ООН визнали Мінські домовленості, вони фактично дозволили Росії отримати перемогу, бо вона змусила Захід визнати безумовний суверенітет України обумовленим російською агресією. Тобто Росія тут теж досягла "успіху".
Так само і правлячий клас України, який здійснив контрреволюцію, відмовився від реформ, пожвавив корупцію, теж тим самим став на бік ворога, зупинивши час в Україні. Тобто Росія і тут досягла "успіху".
Отже це перша війна в історії людства, яка має цілі не стільки зростання геополітичних активів якоїсь з держав, скільки цілі хронополітичного спрямування.
Тобто це перша в історії людства хронополітична війна – війна за складне, ризиковане для всіх і небезпечне для більшості людей майбутнє, які одні гальмують, інші наближають.
Це дійсно перша така війна, бо в попередніх війнах не йшлося про зміну самої природи людини та про виникнення єдиного людства як ризиковане майбутнє. Навіть в ситуації Другої світової війни майбутнє здавалося кращим за війну. В цій війні це не так: для значної кількості правлячих класів світу – майбутнє може бути гіршим за війну.
В попередніх війнах сповільнення часу не відбувалося, бо всі воюючі сторони здійснювали технологічні інновації, хоча б навіть у військовій сфері. В цій війні це не так: технологічні інновації сповільнюються на тлі небезпеки війни.
Світова війна Росії це одна з останніх в історії людства гуманістичних (всередині природи людини) і водночас гуманітарних (спрямованих на втримання людської спільності) війн – наступні війни будуть трансгуманістичними.
Гуманітарність нинішньої війни полягає у принциповому ігноруванні єдності нація-держава-територія всіма сторонами війни. Навіть український правлячий клас, хоч і приховує це, але теж ігнорує засади старого світового порядку.
Тобто вперше національно-державно-територіальні ідентичності всім воюючим сторонам не здаються вже такими принциповими, що за них готові покласти масові жертви, як в роки Першої чи Другої світових війн. А це означає, що конструювання ідентичності вийшло за межі навіть цивілізаційних розрізнень всередині людства.
Отже цю війну потрібно бачити більш складніше, ніж ми її бачили напочатку. Тобто суть війни навіть не в зіткненні наявних ідентичностей, а в сповільненні часу та сповільненні процесу самовизначення в більш складних смислах та перспективах, ніж ті, що є. Відтак, жодна наявна ідентичність більше не описує адекватно цю війну.
Стан російсько-української війни в контексті інакшого бачення
Безпосереднім наслідком цього футурологічного сповільнення з боку Росії стала поразка української Революції Гідності та поразка у російсько-українській війні.
Якщо уважно подивитися на російсько-українську війну, то можна побачити, що гаряча фаза її тривала всього чотири місяці. Один місяць російсько-українське протистояння за Крим (без гарячої фази війни). Два місяці війни при спробі звільнення окупованої території через так звану АТО (аж до боїв під Іловайськом). І ще два місяці – бої під Дебальцево. Все. Решта – то війна гуманітарними засобами: терор, інформаційна війна, оргвійна через наддержавні структури, дипломатична війна, культурна війна і т.д.
Коли український правлячий клас відстояв своє право на олігархічне всевладдя і каналізував реформи та боротьбу з корупцією, то тим самим через контрреволюцію він теж дозволив Росії виграти війну в Україні.
Мінський процес – це процес архаїзації міжнародного права, де було знищено безумовність державного суверенітету та очевидно і відкрито від'єднано територію від держави, а конституційний суверенітет від національного суверенітету.
Коли ми дивимось на так зване АТО і кажемо – ось війна, яку потрібно вигравати хоч військовими, хоч дипломатичними засобами, то ми не туди дивимось і не те називаємо війною.
Давайте скажемо жорсткіше. Кожен, хто безумовно толерує архаїчний дискурс про війну, є дискурсивним агентом агресії Росії.
Зараз ведеться війна соціальних інновацій, яку Україна програє, – як всередині країни, так і на міжнародному рівні.
Для ведення війни соціальних інновацій потрібна інша якість українського правлячого класу. При збереженні нинішньої влади (Президент, Парламент, Уряд, Суд, Генпрокуратура) нинішня війна не може бути завершена, хай навіть позірний проміжний і тимчасовий мир буде якимось чином укладений.
У хронополітичній війні поразка архаїзаторам наноситься лише єдиним чином – через радикальні соціальні інновації, через змістовну зміну ідентичностей, через фундаментальні зміни світу як такого.
Гуманістично-гуманітарні війни виграють гуманітарними засобами. Гарячі війни, якщо вони не ведуться як національно-визвольні, не мають в таких війнах вирішального значення.
Найбільш адекватним способом війни було б на державному рівні створення інститутів майбутнього, інститутів дослідження історичної пам'яті та інститутів конструктивістської політології.
Натомість українська держава замість дослідницьких гуманітарних інститутів створила пропагандистські структури. Причому ці пропагандистські структури продовжують просувати архаїчні цінності та ретроспективні ідентичності. Так війну не виграти. Так війну можна не просто програти, а завести країну у катастрофу.
Основними процесами війни в гуманітарному контексті в Україні стали: декомунізація, нацифікація (установка на та безпосереднє домінування націоналістичного дискурсу), мовна українізація та обивательска скандалізація політики в повсякденному наративі ЗМІ. Можливо саме по собі це непогано для воєн минулого. Але це не дає перемоги у сучасній війні.
Нинішнє критичне мислення українців спрямоване винятково на викриття корупції, олігархічного здирництва та військових зрад. Енергія патріотизму українців спрямовується на русофобію. Під повною забороною знаходиться процес розмови по суті, смисловий аналіз та конструювання позитивних перспектив України.
Парадоксально, але це так – Україна може програти цю війну, навіть якщо Росія теж її програє. Бо Україна не діє на дійсному Театрі Військових Дій цієї світової війни.
Тобто гуманітарна війна має вестися в інакшому дискурсі, інакшими гуманітарними засобами, в інакшій комунікації (поза ЗМІ).
Потрібно розширити не тільки смислові рамки російсько-української війни, але і її історичні рамки. Україна як цивілізація фронтиру періодично піддається руїні та винищенню населення. Потрібен новий концепт життя та розвитку України як фронтирної цивілізації.
Ця російсько-українська війна буде тривати багато років, бо це світова війна і вона йде за змісти, що виходять далеко за межі досі все ще архаїчної України. Перемога у світовій війні полягатиме у переорієнтації правлячих класів світу, зокрема російського та українського, на інші смисли та перспективи. В рамках наявних смислів та наявних невтішних перспектив війну завершити неможливо.
Виживання, замороження конфлікту, спроба вирішувати конфлікт шляхом політичного компромісу це смерть не тільки України, але і поразка всього світу. Лише соціальні інновації, гуманітарні дослідження, цивілізаційні домагання та трансгуманістична експансія дозволить перемогти у цій віні.
Принципово змінилося уявлення про перемогу у сучасній світовій війні. Нині перемога у війні це не просто вижити, не просто зберегти суверенітет і не просто зберегти наявну ідентичність. Перемога у сучасній світовій війні означає побудувати нові форми суверенітету, створити більш складну ідентичність і створити нову цивілізацію для співжиття на території фронтиру без циклічного в історії винищення її мешканців.
Перемогти у війні це значить, завершити революцію і люструвати український правлячий клас. Перемогти у війні це значить відновити соціальне мислення і здійснити гуманітарні перетворення. Перемогти у війні це значить толерувати більш складні ідентичності, ніж архаїчні нині національну та ліберально-демократичну.
Перемогти у війні це значить розблокувати час і створити більш складне майбутнє – мужньо, впевнено і безстрашно.