Росії не потрібен ні Донбас, ні десять областей «новоросії», ні Київ як «колиска братніх народів». Росії потрібен керований хаос, провал проекту української демократичної модернізації (успіх якого поставив би руба питання про модернізацію Росії), провал європейського вектору, бажано ще й із поганими наслідками для Європи у вигляді десятків тисяч біженців.
Ось чому Росія так настирливо просувала ідею про «громадянську війну» в Україні. Ось чому вона підігріває претензії до України з боку наших західних сусідів. Ось чому вона активізувалася у Сирії, коли проект «українські біженці підривають Європу» провалився.
(Необхідне зауваження. Не можна забувати про Крим, але тема Криму виходить за межі цієї статті.)
В рамках російської стратегічної мети дуже ймовірним виглядає повернення Україні Донбасу найближчим часом.
Розглянемо цей сценарій хоча би суто гіпотетично. Уявіть собі, що в один день російські війська та нерегулярні утворення (найманці) залишають Донбас. З ними терміново забираються геть всі ті, хто потрапив у бази даних на кшталт Миротворця чи іншим чином засвітився із зброєю в руках. Українські війська входять на територію, не зустрічаючи ні засідок, ні провокацій. Українські прикордонники беруть кордон під контроль, не побоюючись обстрілів, бо вся російська техніка відведена подалі.
Україна отримує у повне розпорядження майже повністю зруйновану і сплюндровану (а ще й заміновану) територію, де вивезено заводи та підірвано інфраструктурні об'єкти (у тому числі масово при відступі російських військ). Там живуть бідні та озлоблені люди, які нічого не розуміють і всіх ненавидять. Україну, яка, на їхню думку, влаштувала війну. Росію, яка кинула їх напризволяще. Європу й Америку, які стали причиною всього цього.
(Багато читачів зауважить, що окупована територія не так уже сильно й зруйнована, що там багато розумних і проукраїнськи налаштованих людей, що чимала кількість переселенців, у тому числі місцеві підприємці, негайно повернеться до рідного краю, що на цих теренах постануть нові проукраїнські лідери, і так далі. Можливо, у цій статті я занадто згущаю фарбу. Моя мета — показати сценарій у його крайньому вигляді. Зазвичай в Україні все відбувається не так катастрофічно, як могло би бути, і це заважає нам побачити й усунути наші помилки.)
А що Росія? Росія отримує славу миротворця, лаври від Заходу (який страшенно радий залагодженню конфлікту), негайне зняття санкцій, приплив іноземних інвестицій (адже в Росії все ж таки умови для бізнесу кращі, ніж у нас, та й розмір ринків і потенціал економіки більший), тріумфальне повернення до клубу великих країн. Всі президенти, прем'єри та канцлери тиснуть руку Путіну на всіх телеекранах світу. Рейтинг зростає.
Українці будуть страшенно розчаровані «зрадою» Заходу, який ініціює нове «перезавантаження» відносин із Росією, але нам відповідатимуть: а ви проґавили свій шанс.
Додайте до цього, що Росія при відході за допомогою західного тиску на Україну проштовхує якийсь особливий статус чогось («невже ви не можете піти на невеличкі поступки заради миру?»).
Україна постає перед двома гігантськими проблемами: відновлення Донбасу та національне примирення.
Відновлення Донбасу буде необхідним, бо не можна залишати його у такому стані, це гуманітарна катастрофа. Люди потребують їжі та води, світла та газу. Люди потребують шкіл та садочків, лікарень та транспорту. Люди потребують, врешті, робочих місць. Грошей, які Захід дасть на відновлення, вистачить лише на частину витрат. Про репарації від Росії в ситуації «мирного залагодження конфлікту» не доводиться мріяти. Решту витрат доведеться платити з державного бюджету. Бюджет цього навантаження не витримає.
Найгірше з робочими місцями. Роботи на повернених з окупації територіях немає. Підприємці, що колись там працювали, не поспішатимуть повертатися у зруйновані міста. Доведеться просто платити соціальну допомогу — за рахунок бюджету, але жалюгідну, що ще збільшить градус ненависті.
Додайте сюди легко передбачувану непрозорість витрат на відновлення та підготовлене «господарями Донбасу» підґрунтя для збільшення свого впливу на території. Отримаємо щось на кшталт кадировської Чечні, що живе за своїми законами, але регулярно отримує данину від центру.
Набагато складнішою виглядає друга проблема — національне примирення. Величезна кількість загиблих та поранених, та й просто учасників військових дій не дозволяє так легко забути про війну. Мешканці окупованих і нині звільнених територій — хто вони? Посібники окупантів? Нещасні задурені люди? Сепаратисти? Додайте до цього неймовірну кількість доносів цих людей один на одного, якими будуть заповнені поштові скрині всіх українських силових органів (значна частина доносів буде брехливими, через певні корисливі цілі чи особисту ненависть, але як розібратися?).
Звичайно, українська влада матиме зобов'язання негайно провести на звільнених територіях вибори. Неважко зрозуміти підсумки таких виборів. Можливо, зобов'язання включатимуть негайне дообрання представників регіону до Верховної Ради, щоб остаточно додати перцю. Будь-які спроби люстрації та дискримінації блокуватимуться західними країнами та міжнародними інституціями.
Тим часом Росія, вільна від санкцій, відновить економічну активність на українських теренах. Російські інвестиції в Україну підуть рікою. Дискримінаційні обмеження не пройдуть, адже санкції зняті. Росія легко придбає за гроші те, що не змогла взяти військовою силою.
Українсько-російська торгівля негайно пожвавиться. Багато компаній, що десятиріччями традиційно орієнтувалися на російський ринок, на сьогодні ще не компенсували його іншими ринками: це складно, дорого і не так швидко. Вони будуть раді відновити обороти, бо в умовах важкої економічної ситуації такими можливостями не можна нехтувати.
У той час як російська влада отримає статус миротворця ззовні і всередині, українська влада не матиме такого подарунку. Патріоти та «патріоти» ганьбитимуть її за поступки агресору, гігантські витрати на відновлення Донбасу та кабальні умови міжнародних кредитів, за приплив російських грошей в економіку та російських агентів у політику. Мешканці Донбасу ганьбитимуть за війну та свої страждання, за відсутність піклування, що відповідало би високим радянським стандартам. Політично нейтральні ганьбитимуть за економічну кризу та зростання цін. Всі виступатимуть із взаємно неприйнятними та суперечливими вимогами. Радикали закликатимуть до негайних дій. Популісти обіцятимуть прості рішення складних проблем. Податки зростатимуть. Економічно активні люди виїжджатимуть, тож співвідношення тих, хто дає гроші в бюджет і хто бере гроші з бюджету, щоразу погіршуватиметься. Соціальна нестабільність наростатиме.
В умовах вакууму влади на окремих територіях владу візьмуть люди зі зброєю, що не мають психологічних бар’єрів її застосувати. Поруч з ними виникне чимало тих, хто зробив «кар’єру» під час окупації: адже вони попадатимуть під амністію, якщо особисто не скоїли великих злочинів. Боятися справедливого і непідкупного українського суду у них не буде особливих причин. Вчорашні вороги, що тримали один одного на прицілі, будуть вимушені разом домовлятися про подальшу реінтеграцію регіону.
Повернуться і представники старого режиму: їхні статки будуть відновлені міжнародними судами, а вироків в Україні вони не бояться. З подвоєною активністю вони візьмуться за реванш, неприйнятний для активного громадянського суспільства.
До цього додасться невдоволеність ветеранів, яким згадають всі їхні реальні та вигадані порушення при здійсненні військового обов’язку, і частина з них опиниться за ґратами, а інші вийдуть на акції протесту.
Необхідність соціального примирення вимагатиме простягнути руку тим, хто ще вчора був ідеологічним супротивником і підтримував російське вторгнення. Кров загиблих і руїни міст не дозволять це зробити. Психологічний і соціальний розрив буде величезним.
Помножте це все на важку економічну ситуацію (сподіваюся, ще ніхто не забув про 166 місце України у світовому рейтингу економічної свободи). Додайте вже розкручену інфляцію та виплати по зовнішніх боргах. Додайте величезне психологічне напруження, яке переживають маси народу не лише на фронті, але й у мирних містах.
Додайте до цього планові президентські та парламентські вибори, на яких голосуватимуть мешканці звільнених територій. Подумайте, за кого і як вони голосуватимуть, як відбуватиметься там політична активність.
Додайте до цього посилення інформаційної війни з боку Росії, нацьковування всіх на всіх, сіяння розбрату, переконування українців в тому, що вони мають failed state. А час від часу будуть і дуже болісні терористичні акти, як проти окремих визначних персон, так і «партизанські диверсії народного гніву», щоб переконати всіх всередині і зовні, що гостре громадянське протистояння триває.
В результаті Росія отримає свій довгоочікуваний приз у вигляді соціально-політичного хаосу в Україні. Це стандартний прийом: системи витримують важкий зовнішній тиск, але ламаються від несподіваного зняття цього тиску. Пристосовані до тиску, вони не мають часу перебудуватися.
Чи можемо ми реалізувати інший сценарій? Так.
Чого у нас немає, щоб його реалізувати? Нічого немає.
У нас немає плану економічного відновлення.
У нас немає спроможних інституцій, які би за це взялися.
У нас немає плану, як швидко розгорнути на Донбасі надійні і некорумповані представництва центральної влади.
У нас немає правової бази, яка буде прийматися «через коліно» у неймовірно стислі строки, нашкрябана вночі.
У нас немає домовленостей з Європою про підтримку непопулярних рішень.
У нас немає плану демілітаризації, плану примирення, розуміння амністії та відповідальності.
У нас немає плану розвитку української політичної ідентичності.
У нас немає розуміння, як змінити традиційну кланову структуру економіки і політики регіону.
У нас немає бачення, як пояснити народу необхідність примирення.
У нас немає відповіді на основні запитання українського майбутнього — щодо відносин з Росією, щодо торгівлі та інвестицій, щодо долі винних та співучасників.
У нас немає спільної картинки майбутнього, щоб запропонувати її всім на заході і на сході.
Пора за це взятися, чи не так?