Яким прогнозам варто вірити

Блоги

21.07.2017 15:53

Сергій Дацюк, джерело: «Украинская правда»

Блоги

​В останні роки, коли світова криза стала очевидною, прогнозування стало дуже затребуваним.

Тижня не проходить, щоб не з'явився якийсь новий прогноз з якимись оригінальними висновками.

Як розібратися в цих прогнозах? На які прогнози варто звертати увагу? За якими прогнозами варто планувати своє життя?

Взагалі прогностика вважається наукою. Філософія проблематизує цей підхід, як мінімум, в трьох аспектах: 1) майбутнє не є об'єктом, а відтак ніяких об'єктивних прогнозів не може існувати поза наявними об'єктивними трендами (лінійним продовженням теперішнього, хай навіть це виявлення вже підготовлених проривів – форсайт); 2) оскільки прогностика є необ'єктивною, то найкращим способом прогнозування є багатосторонність суб'єктивних експертних прогностичних оцінок, які включають не тільки наукові узагальнення чи масштабні технологічні винаходи, але і інтуїтивні прозріння (авторська експертна прогностика); 3) несподівані процеси, тенденції, тренди ("чорні лебеді") можуть бути представлені в якості мистецтва філософських чи мислительних оцінок наявних, прихованих, рефлексивно віднайдених протиріч (когнітивна прогностика).

Вся світова більш-менш надійна прогностика поділяється на шість великих підрозділів: 1) Прогностика типу MIT (а також Google, Elon Reeve Musk (з його SpaceX та Tesla)), суть якої: майбутнє це те, що роблять науково-технологічні інститути та інноваційні корпорації; 2) Прогностика типу McKinsey & Company (KPMG, Deloitte, Ernst & Young, PwC та інші консалтингові компанії для корпорацій), суть якої: майбутнє це результат віднайдення, узагальнення, оцінки, систематизації та розповсюдження тенденцій і трендів корпорацій-лідерів-ринку експертами-консультантами, які через консультовані ними інші корпорації творять його у світовому масштабі; 3) Прогностика типу Stratfor (RAND, Міжнародний інститут стратегічних досліджень (Лондон), Російський інститут стратегічних досліджень, український НІСД і т.д.), суть яких: майбутнє це те, що роблять держави та наддержавні утворення; 4) Прогностика типу Курцвейла (російський "Знаннєвий реактор" (Переслєгін), український FFF (Нікітін-Чудновський) і т.д.), суть якої: майбутнє це результат несподіваних переходів-змін, які можуть бути спрогнозовані через рефлексію протиріч та узагальнень тривалих історичних процесів людства; 5) Прогностика фантастів (наукова і ненаукова фантастика та фентезі: кібер-панк, стім-панк, когнітивна, альтернативно-історична, містико-магічна фентезі – Віндж, Стівенсон, Сіммонс, Лук'яненко і т.д.); 6) Занепадаюча наукова, яка досить критично налаштована до домінуючої західної прогностики (окремі вчені-прогнозисти в різних країнах, наприклад в Україні – Володимир Стус).

Якщо уважно подивитися, то кожна з цих прогностик має свого основного суб'єкта творення майбутнього: 1 – інституційно-корпоративні винахідники (трендсеттери); 2 – консультанти корпорацій-лідерів-ринку; 3 – держави; 4 – мислителі; 5 – фантасти; 6 – вчені. Тому кожного разу, коли ми оцінюємо надійність прогнозів, ми повинні також оцінювати суб'єктність прогнозу.

Кожен з цих підрозділів прогнозів має свої переваги, вади і зони компетенцій. Кожен з них пов'язаний з певним історичним періодом та зі своїми причинами виникнення.

До 80-х років ХХ століття, тобто в ситуації НТР-НТП (науково-технічного прогресу та науково-технічної революції), найнадійнішими були прогнози вчених та держав. З 90-х років більш надійними щодо найближчого майбутнього стали прогнози корпорацій-лідерів-ринку, а щодо віддаленого майбутнього – мислителів. Щодо віддаленого майбутнього не дуже надійними, але стимулюючими уяву та генеруючими нові ідеї, стали з 2000-х років прогнози нових фантастів (ненаукової технологічної фантастики, когнітивної фантастики та в деяких питаннях навіть містико-магічної фентезі). З 2010-х появилися нові суб'єкті прогнозів – інституційно-корпоративні винахідники, які на тлі світової кризи стали пред'являти нові технологічні тренди. Прогнози вчених, якщо вони використовують конструктивістські підходи в науці, зокрема підходи цивілізаційної антропології (ненаукової конструктивістської дисципліни), теж можуть бути доволі надійними.

Отже основна конкуренція за післякризову прогностику сьогодні ведеться між інституційно-корпоративними винахідниками та мислителями, яких доповнюють нові фантасти, тобто лише вони конкурують за майбутнє. В актуальності домінують на кризовому світовому політико-економічному ринку консультанти корпорацій-лідерів-ринку, але вони конкурують з державами та їх інститутами за теперішнє. Держави та їх прогностичні інституції знаходяться в низхідному тренді. Більшість вчених-прогнозистів вже стали маргіналами, а ті успішні з них, які звертають на себе увагу, змушені ставати публічно-корпоративними експертами (як от Мічіо Каку).

Але є ще одне суттєве розрізнення прогностики, яке дуже важливе для країн, які не є світовими лідерами, зокрема Китаю, Росії та найбільшою мірою України.

На першій експозиції Futuro.Vision, яка відбулася в червні місяці 2016-го року в Києві, в результаті рефлексії було здійснено класифікацію української прогностики щодо майбутнього. Ця класифікація вкладалася в матрицю "минуле-майбутнє", "проективість-реактивність". Найбільша кількість прогностики в Україні знаходиться в кластері "реактивне майбутнє" – це коли в основному західні (а буває, китайські чи навіть російські) прогнози узагальнюються і просуваються як бажані для України, де діяльність можливих футуросуб'єктів розглядається винятково в модальності наслідування.

Менша, але досить велика, кількість української прогностики знаходиться в кластері "проективне минуле", де підмічаються минулі тенденції та якості успішних періодів історії України, які необхідно проектним чином повернути в теперішньому і на майбутнє. Ще менша кількість української прогностики знаходиться в кластері "реактивне минуле", коли підмічаються окремі минулі реакції на подібні сьогоднішнім минулі виклики і пропонуються сьогодні подібні до минулого реакції.

Найменша кількість української прогностики знаходиться в кластері "проективне майбутнє". Тут працюють буквально одиниці. І такі прогнози зовсім не затребувані на політико-державному та економіко-корпоративному ринку України.

Таким чином, прогнози західних інституційно-корпоративних винахідників та західних консультантів корпорацій-лідерів стають прикладами для наслідування для інших країн. Відтак світова прогностика поділяється на два типи суб'єктів: футурологів та футурознавців. Футурологи це ті спеціалісти з майбутнього, які придумують, відкривають, винаходять та конструюють майбутнє. Футурознавці це ті спеціалісти з майбутнього, які транслюють та поширюють бачення, технологічні знання, рефлексії, оцінки чужих футурологів. Футорознавці не мають справу з майбутнім, вони мають справу з чужим знанням про майбутнє.

Футурознавство поширене в країнах, правлячі класи яких не працюють з майбутнім. Адже найвищий рівень влади це влада над майбутнім, тобто футуросуб'єктність. Над майбутнім владу має той, хто його створює, а не той, хто слідує за майбутнім інших. Навіть Росія чи Китай, які по-різному намагаються отримати владу над теперішнім (актуальна суб'єктність), не є футуросуб'єктними.

Звичайно лідери західної прогностики знають і рефлексують таку ситуацію, коли їх наслідують інші. І це суттєвим чином впливає на їх прогнози, тобто вони використовують свої прогнози в якості маніпулятивно-пропагандистських актів. Саме про говорить Володимир Стус, критикуючи нинішню футурологію, та Сергій Переслєгін, показуючи стан світового прогнозування. Відтак футурологічний прогноз в ситуації його наслідування втрачає футурологічну якість – з футурологічного прогнозу він перетворюється на актуальний тренд з зовнішнім управлінням.

Більшість футуропрогнозів в Україні це результат діяльності футурознавців, які працюють винятково в кластері "реактивного майбутнього" і фактично вони є агентами впливу західної футурології.

Ніякого злого наміру чи невігластва українських футурознавців тут немає. Раз український корпоративний та політичний ринок цього потребує, з'являється і пропозиція. Просто український правлячий клас не має не тільки футуросуб'єктності, але і актуальної суб'єктності. Тому футурознавці в Україні шановані і затребувані, адже вони через футурознавство навертають представників українського правлячого класу до суб'єктності в теперішньому.

Проблема виникає лише тоді, коли футурознавці раптом вдаються до узагальнень типу – нашому правлячому класу нічого не світить в майбутньому чи у України немає майбутнього взагалі. Такий прогноз ні корпораціям, ні партіям не продаси, бо вони ж мають чимось себе заспокоювати та чимось обманювати своїх виборців та споживачів в ситуації повної безнадії та небажання до змін.

Саме такий прогноз запропонував недавно Олексій Жмеренецький в своїй статті "Глобальні економічні тренди та Україна без майбутнього". В принципі, автор сказав те, що українські футурознавці між собою і так обговорювали. Просто в Україні це було не прийнято говорити вголос, чи вголос це могли говорити окремі експерти в узагальненому чи досить філософському вигляді. Але от демонстрація ще і аргументів сприймається в Україні дуже нервово.

Інша справа, що пан Жмеренецький не відрефлексував свою позицію як футорознавця, не намагався вийти за межі кластера "реактивного майбутнього" і не запропонував хоча б якісь позитивні ідеї з кластеру "проективного майбутнього", окрім громадянської війни.

Але ж він парадоксально правий – єдиний позитивний сценарій для України пов'язаний з війною та революцією. Єдиною можливою футурологічною дією для України сьогодні є люстрація нинішнього правлячого класу, утилізація олігархічних бізнесів та культурне захоронення індустріальних секторів економіки – вже навіть не дивлячись на жодні економічні втрати. Зараз вибір саме такий.

Окремі критики цієї статті Жмеренецького говорять про те, що ще рік назад для автора згаданої статті майбутнє України було позитивним, і, типу, за рік же нічого не змінилося. Але це так майбуть лише для "свідків покращення" в ситуації олігархічного консенсусу. В дійсності, коли контрреволюція торжествує, а світ відвертається від України, що і відбулося за останній рік, можливість власного позитивного майбутнього для країни зникає.

Без завершення української революції та без перемоги у війні майбутнього у України немає, і самої України в майбутньому теж немає.

Мета української громади – люстрація футоронекомпетентного правлячого класу та прихід до влади футурокомпетентного представників бізнесу та політики, які будуть здатні діяти в кластері "проективного майбутнього".

Тільки тоді в Україні можуть бути затребувані футурологи, а футурознавці перестануть нас дратувати.

Якщо не влаштовувати ментальний стрес, то криза стане вічною. Люди від неї повтікають, а країна вимре. І це ще більш негативне майбутнє, ніж те, що малює згадуваний автор.

Оптимізм може добре споживатися у висхідному тренді, песимізм може добре споживатися у низхідному тренді.

А в кризовій ситуації має примусово споживатися лише жорсткий і безжальний реалізм.