Вони ж нібито їх визволили. Так визволили, що третина пропала розстріляна в тюрмах, вислана на Сибір і в Казахстан.
Правда така, що від рук росіян загинуло українців далеко більше, ніж від рук німців. А однак є якась певна кількість тупоголових, які все ще по-дружньому ставляться до Росії.
Методично обзиваючи нас бандерівцями, росіяни мимохіть лише підняли рейтинг Степана Бандери в очах українців. Аж до того, що з'явилися і русобандерівці, і жидобандерівці. Нас просто загнали в цей мем так, що не залишилося нічого іншого, як змиритися з цим і нести знак Бандери на собі довіку.
Хоча до недавнього часу так не було. Бандера – доволі неоднозначна особа, а в першу чергу жорстокий диктатор. Фантазувати, якою могла б бути Україна, якби він прийшов до влади, безглуздо, бо цього ніколи б не сталося. Перемогти ми у цій битві народів не могли бодай через дурість Гітлера. Якби він пішов війною лише на Союз, не зачіпаючись із рештою світу, то міг би перемогти й поділити імперію між світовими державами. Але навіть якби він погодився на незалежну Україну, то потребував би маріонетки, а не рівноправного гравця. Бандера сюди не пасував.
Але пасував Андрій Мельник, який був більш поміркований і не рвався воювати на два фронти, вважаючи, що треба перебирати владу на місцях.
До нарваного Бандери потягнулася молодь, до Мельника – інтелігенція і середнє та старше покоління. Фактично більшість знищених гітлерівцями оунівців були мельниківцями: Ольжич, Олена Теліга, Ірлявський...
В Америці й Канаді бандерівці з мельниківцями мають поділені не тільки культурні центри, а й цвинтарі. Останнім часом, правда, більшість цих мужніх людей одійшла у засвіти, тож різниця між ними вже не кидається в очі.
Бандера в мого тата ніколи не викликав жодного захвату. Так, він визнавав, що Бандера – герой, що готовий був умерти за Україну, і що героїв не вибирають. Герої які вже є, такі є. Вони не картонні. Вони об'ємні. Робити з них ідолів не варто. Як не варто робити ідолів з наших класиків і обурюватися, як хтось дозволив собі написати, що Шевченко відвідував дім розпусти. Але це він сам описав у своєму «Щоденнику». То що тепер – «Щоденник» цензурувати?
Мій тато, як я вже раніше писав, перебував у загоні мельниківця Андрія Яворенка, якого знав віддавна. Яворенко був раніше директором сільськогосподарської школи в селі Борсуки, лейтенантом красної армії. Він узяв своє псевдо з п’єси Бориса Грінченка «Арсен Яворенко», у якій грав головну роль у сільському театрі. Грав там і мій тато. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк і походив він, як і тато, з Лановеччини.
Про подвиги Яворенка снували легенди. До його найуспішніших операцій належить напад на Кременецьку тюрму й визволення в’язнів, захоплення в Кременці друкарні, яка потім працювала аж до 1953 року, і помста німцям за спалення села Молотків на Лановеччині.
– Яворенко був дуже добрий промовець, – розповідав тато. – Мав харизму. Спочатку він діяв окремо, потім зі своїм загоном, що налічував півтори сотні бійців, приєднався до чоти Крука. Але Крук був поганим стратегом, хоч і сміливим. Перед Зеленими святами в 1943-му він вирішив якогось дідька рушити в похід на центральну Україну, хоч і не мав такої сили. Яворенко відмовляв його, але той уперся. Завершилося це трагедією, бо ми потрапили в німецький мішок. Німців було набагато більше, вони нас розмолотили так, що півсотні хлопців полягло. Стрільці кинулися врозтіч, хто куди. Яворенко зібрав довкола себе свою сотню й не дозволив панікувати, ми відступали в бойовому порядку. Але після цього вирішили покинути Крука. Тому однієї ночі втекли й подалися знову на Кременеччину. З того часу Яворенко порвав усі зв’язки з бандерівцями й підтримував контакт лише з мельниківцями.
Наш табір був у Борщовецькому лісі. Якось ми на дорозі між Кременцем і Ланівцями захопили три німецькі машини й транспорт вівса. Овес відправили на села. А ввечері в лісі розтаборилися вечеряти, коли чуємо постріли. На наші стежі напала німецька жандармерія. Їх було понад сотню. Ми спочатку залягли. Але Яворенко не розгубився й наказав оточувати ворога. Ми зайшли з боків і вдарили з кулеметів. Вони кинулися тікати. Забили ми їх багацько разом із комендантом кременецької жандармерії та ґебітсляндвіртом. Слава Яворенка після цього котилася по всіх усюдах. А він запалився ще дужче. Сів на тачанку, запряжену такими кіньми, що любо поглянути, і почав об’їжджати села, закликаючи до революції. Був страшний відчайдух.
– А чим закінчилася ваша партизанка? – запитав я.
– Шостого липня 1943-го, коли ми таборували в Антоновецькому лісі, на нас рушили сотні Крука. Почалася стрілянина. Ми намагалися їх отямити, щоб не проливали братню кров. Але вони казали, що їм наказано йти вперед. Наші командири розгубилися. Яворенка тоді з нами не було, подався в село. Ми не знали, що робити. Бунчужний Чубенко стоїть на тому, щоби боронитися. Інший командир забороняє стріляти, погрожує розстрілом. Та ми й самі розуміємо, що стріляти по своїх рука не підніметься. Урешті вдалися з бандерівцями до перемовин. Та це нічого не дало.
Серед їхніх командирів був Еней (між іншим, його зобразив Юрій Косач у романі «Еней і життя інших», – Ю. В.). Перед тим, як наступати на наш табір, він виголосив промову й пояснив своїм стрільцям, що справа стоїть лише так: або ми підкоримося проводові Бандери, або нас переб’ють. Бо, мовляв, діяти треба разом, і лише Бандера поведе нас до перемоги. Еней теж був добрим промовцем і вмів голови замакітрити. Його стрільці були проти того братовбивчого наступу. Та коли Еней звелів тим, хто не згоден, ступити вперед, не вийшов жоден.
Урешті бандерівці вдерлися до нашого табору й почали нас роззброювати. Одного сміливця, що не хотів віддавати кріса, якого здобув у бою, забили на місці. А відтак кинулися грабувати наші склади. Командирів арештували. А роззброєним стрільцям сказали, що можуть вертатися додому. Зосталося з ними зовсім небагато, переважно ті, кому було додому далеко. Забрали вони з усім нашим добром і наших поранених.
Я плюнув на те все й вернувся в село. А потому легалізувався агрономом, щоб до Німеччини не забрали, та взявся поважно за медицину. Роздобув німецькі підручники, але самому вчитися було важко. На щастя, трапився один професор-медик зі сходу, він був в УПА, а після поранення жив на селі. Ну, то я з ним і займався. З мене було досить чвар, з бандерівцями не хотів більше зв’язувати свою долю.
– А що було з Яворенком?
– Після тих подій бандерівці видали на нього присуд смерті й розпочали полювання. Узимку 1944-го вони його вистежили й застрелили. Тиміш Басюк мав лише двадцять шість. Був старшим за мене на рік.
Пишу я це не для того, щоб здерти з Бандери позолоту. Нічого вже не зміниться – доки Росія буде нависати над нами зі своїми гострими кігтями, доти символом нашої боротьби залишиться Степан Бандера. А ми в їхніх очах залишимося бандерівцями. Як раніше були мазепинцями та петлюрівцями.