Як війна навчає рішучості

Блоги

25.04.2017 15:55

Елена Белозерская, джерело: «Facebook»

Блоги

​Підмітила одну закономірність. У мирному житті є невеликий відсоток безбашенних людей, які у критичній ситуації візьмуться робити те, чому не навчались і на що не уповноважені.

Наприклад, знешкодити і затримати озброєного злочинця, не маючи спецпідготовки і не будучи поліцейським. Надати складну медичну допомогу постраждалому, не будучи медиком. Сісти за кермо, не маючи водійських прав і взагалі не вміючи водити (тупих мажорів, які ганяють без прав без жодної на те необхідності я зараз, звичайно, на увазі не маю).

Такі вчинки можуть закінчитися трагічно - наприклад, смертю постраждалого через неправильно надану допомогу. Саме тому у мирному житті на них зважуються одиниці. Стандартна поведінка нормальної порядної людини, на руках у якої опинився поранений, травмований або той, кому стало погано - викликати швидку або самому відвезти людину в лікарню. Не більше. "Я ж не вмію, я можу нашкодити", - сидить в підкорці у кожного з нас.

Так ось, на війні оце відчуття - "я не вмію, я можу нашкодити" - з підкорки вибивається. Ми всі стаємо "поліцейськими", "медиками" або "водіями". Завжди, коли це треба, ми беремо і робимо, без жодних вагань і "трєпєту душевного", мовляв, ах, як же так, я ж не вмію, я можу машину покоцати, я можу людину угробити. І, знаєте, в 90% випадків це нормально спрацьовує. Один боєць на мирній території потрапив з товаришем в ДТП. У товариша через перелам, здається, щелепи опинилися перекритими дихальні шляхи. І той другий, не лікар і навіть не парамедик, примудрився зробити йому трахеостомію - проколупав ножем дірку в шиї і вставив туди трубочку, зроблену, якщо не помиляюся, з авторучки. Що так можна робити, він почув колись від одного парамедика. В результаті товариш вийшов з лікарні живий і здоровий, з маленьким шрамом на шиї.

Особисто я у критичній ситуації сіла за кермо і благополучно проїхала кілька десятків кілометрів (це був на той момент мій другий у житті раз за кермом). Затримувати злочинців ще не доводилось, в одиночку рятувати людей - теж, але я врятувала собаку, у якого з шиї бив фонтан крові, наклавши на рану щипці для зажиму судин (добре, що в аптечці все є, погано, що вона від того важить стільки, що живе на рюкзаку, а не на мені - на мені лише джгут і бандаж).

У звичайному житті, коли людині прописують уколи без госпіталізації, людина ходить на уколи в поліклініку, або до неї додому приходить медсестра. Якщо немає грошей оплатити послуги сестри, шукають якусь добру сусідку чи подругу, яка "вміє робити уколи".

Тут ми всі, коли хворіємо, робимо уколи один одному, за потреби робимо собі самі. Якщо біля хворого чи пораненого немає медиків, я сама зроблю укол, поставлю крапельницю, зможу обробити і зашити рану. (Шити рани мене не навчали, але бачила, як це робиться, і знаю, що зможу і сама).

Пригадую розмову в кінці 15-го року з одним госпітальєром. Він чергував зі швидкою на передку, приїхала якась комісія і влаштувала йому допит: "А що ви будете робити, якщо цивільній людині в селі стане погано?". Навчений, що треба казати, наш парамедик відповів: "Я викличу швидку і побуду біля людини, поки вона не приїде". Бо він неофіційний медик, який не має права ні призначати ліки, ні навіть перевозити хворих у місто на госпіталізацію. І пофіг, якщо "офіційна" швидка відмовиться їхати туди, де стріляють, або її доведеться чекати кілька годин.

Насправді він зробив би (і багато разів робив) не так. Наші медики завжди надавали допомогу цивільним - на місці або відвозили їх у лікарні. Бо інакше - а які варіанти? Навіть якщо через це можливі неприємності. "Нам просто пощастило, - сказав він мені тоді, - що в нас по дорозі жоден цивільний ще не помер".

Війна, скільки б вона не тривала - ситуація форс-мажорна. А в мирному житті, куди ми всі рано чи пізно повернемось, треба щоразу, у кожному конкретному випадку, шукати баланс і грамотно приймати рішення. З одного боку, не варто самому робити відповідальну і ризиковану роботу, якщо є можливість довірити її професіоналам. З іншого - постає питання довіри до тих професіоналів. Талановитий випускник якого-небудь мирного технікуму може піти на війну і зробитися комбатом, а професійний військовий може працювати на ворога. Нездарний хамовитий лікар може угробити пацієнта, а проста турботлива жіночка без медичної освіти - виходити його. Боягузливий чи ледачий мєнт може не погнатися за злочинцем, і його доведеться затримувати звичайним громадянам. І так далі.

З третього боку, навіть у мирному житті є сила-силенна ситуацій, коли швидко покликати професіоналів неможливо (турпохід, віддалене село, темний безлюдний провулок, стихійне лихо тощо). Тому бажано готуватися до подібних ситуацій, і щось таки вміти, і бути морально готовим це зробити, для себе й інших. Ця істина дуже банальна, але чомусь про неї часто забувають...