Мир настає тоді, коли сторони конфлікту якимось чином вичерпали конфлікт: або хтось переміг, або у сторін з'явилась спільна позитивна перспектива.
Ця спільна позитивна перспектива може бути різна: новий спільний ворог, нова спільна проблема, новий спільний ресурс і відповідно нове бачення майбутнього.
Перемога теж може бути різна: це може бути відвоювання загарбаного чи зосередження на творенні нової перспективи на незагарбаній території і вже потім повільна інтеграція загарбаної території.
В обох випадках – чи у разі конструювання спільної позитивної перспективи, чи у разі перемоги – має бути довгострокова стратегія.
Сьогодні в Україні відсутня дієва стратегія двох рівнів: 1) стратегія миробудівництва; 2) стратегія розвитку післяреволюційної та післявоєнної України. Ці дві стратегії тісно пов'язані.
Перш за все, якою має бути післяреволюційна та повоєнна Україна – постіндустріальна, деолігархізована, реформована чи індустріальна, олігархічна і нереформована.
Як каже Володимир Нікітін, для того, аби реінтегрувати Донбас в Україну, потрібно наново відповісти на питання "навіщо нам бути разом", бо старі відповіді на це питання не працюють.
В постіндустріальній, деолігархізованій та реформованій Україні нинішній індустріальний, тотально олігархічний та непіддаваний реформам Донбас не потрібен. В тому чи іншому вигляді такий Донбас підлягає ізоляції, автономізації чи сепарації.
В індустріальній, олігархічній і нереформованій Україні сьогоднішній Донбас потрібен. Тому в таку Україну його варто реінтегрувати, не рахуючись з наслідками – з поширенням хаотизації на всю Україну, з продовженням війни в інших формах Росією через Донбас, зі збереженням олігархів, з продовженням блокади реформ.
Хто ж підтримує сьогодні проект інтеграції окупованого Донбасу? Перш за все, олігархи, олігархічна влада (Президент, Уряд, парламентська більшість) та проолігархічні експерти.
Давайте подивимось, а що ж підтримує громада?
У вівторок в Брюсселі в Центрі дослідження європейської політики директор Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна представила результати опитування суспільної думки в Україні.
Висновок з приводу можливої стратегії закінчення війни на Донбасі – жоден з варіантів щодо можливого вирішення ситуації, аби покласти край війні, не отримав схвалення більшості.
Ірина Бекешкіна сказала: "Я думаю, що такою є ситуація для політичних партій, політиків та парламенту. Найбільш популярна відповідь – це "відновлення стану цих територій у відповідності до того, яким він був до війни". Але я не думаю, що це реалістично", – вважає Бекешкіна. Другим варіантом вона назвала реінтеграцію цих територій шляхом надання особливого статусу, що підтримує тільки 14% населення. "Непопулярне вирішення – продовження поточної політики – підтримує також 14%, повну ізоляцію – 17% і 25% не мають будь-якої поради.
В дійсності сьогодення є п'ять різних стратегій миробудівництва в Україні: 1) повернення довоєнного статус-кво; 2) все має іти, як іде; 3) реінтеграція; 4) ізоляція; 5) відвоювання.
1-ша і 5-та стратегії є малоймовірними.
З трьох найбільш реалістичних стратегій (2, 3, 4), ізоляція є найбільш популярною. Але ця стратегія не влаштовує владу та олігархів. Тобто стратегічні розбіжності між українською громадою та владою і олігархами є найбільша перепона на шляху до миру в Україні.
Тобто проблема не просто у відсутності стратегій миробудівництва. Проблема у відсутності єдиної стратегії миробудівництва. Причому, наскільки відомо, відсоток тих, хто виступає за ізоляцію окупованого Донбасу постійно збільшується за умови того, що влада та провладні експерти по всіх олігархічних телеканалах просувають саме стратегію реінтеграції Донбасу.
Тобто чим більша пропаганда реінтеграції Донбасу, тим більше прибічників ізоляції Донбасу.
Це відбувається через дві причини – недовіру до нелегітимної влади, яка разом з олігархами використовує ситуацію війни для власного збагачення, та через недовіру до самих жителів Донбасу на окупованій території, які стали провідниками політики російського режиму.
Отже перша найбільша проблема миробудівництва – наявність п'яти різних стратегій, з яких правлячий клас не здатен сконструювати одну та консолідувати навколо неї суспільство.
Нелегітимна влада в нинішній Україні це фундаментальна причина існування множинності стратегій миробудівництва, з яких жодна не є домінуючою. Відтак легітимність влади це не якась проста формальність, а дуже практична річ, адже лише легітимна влада здатна консолідувати суспільство навколо єдиної стратегії.
Друга найбільша перепона для миробудівництва це всевладдя олігархів, які самі по собі, навіть незалежно від корумпованої ними влади, являють бар'єр для миробудівництва.
Олігархи сотнями способів вичавлюють гроші з державного бюджету, зменшуючи його можливості для фінансування військової оборони країни. Олігархи через здирницькі тарифи на інфраструктурні послуги забирають заощадження у громадян. Олігархи корумпують державу і роблять її слабшою – економічно та політично. Олігархи заробляють на контрабанді і спричинюють ситуацію, за якої Україна по суті фінансує сепаратистів. Олігархи змушені бути провідниками стратегії Росії, бо її фінансова міць все ще достатня, аби суттєво впливати на їх рішення. Зрештою олігархи зацікавлені у збереженні архаїчної індустріальної структури економіки України, основним елементом якої є нині сепаратистський Донбас.
Без деолігархізації процес миробудівництва ніколи не буде ефективним. Кожен тимчасовий мир у олігархічній країні буде призводити до повернення війни.
Третя найбільша перепона для миробудівництва – так звана гібридна суть конфлікту, яка робить неможливим його вирішення через міжнародне право та дипломатичні зусилля.
Тут найбільшою є проблема відсутності чітко оформлених і суб'єктних сторін конфлікту, як це бувало у минулих війнах. Тобто сьогодні конфлікт на Сході України є, а оформлених сторін конфлікту нема.
Досвід довгих перемовин в рамках Мінського процесу поставив питання, на яке влада досі не дала відповідь – з ким вести перемовини, з ким заключати мир, з ким домовлятися про перспективу. Все це – абсолютно неясно.
З так званими ДНР та ЛНР домовлятися сенсу немає – не тому що вони злочинці, а тому що вони не суб'єкти війни, ними командує та їх забезпечує ресурсами Росія.
Спроба домовлятися з Францією, Німеччиною та США за участі Росії безперспективна, бо Росія не виконує жодних таких домовленостей.
Але найбільша проблема – Росія не визнає себе стороною конфлікту. Тому зміна форматів – Мінський, Нормандський чи Будапештський -- нічого не дасть, допоки Росія не визнає себе стороною конфлікту. А вона цього робити не хоче. І будь-які правові акти чи навіть міжнародні суди не змусять її це зробити.
Більше того, Україна теж не є стороною конфлікту. Тобто всередині України є декілька сторін конфлікту, причому влада представляє одну з найменших сторін (реінтеграторів) – олігархів, проолігархічну частину правлячого класу та деяких обивателів. Решта сторін конфлікту (ізоляціоністи та відвойовники) взагалі не представлені на міжнародних перемовинах та у контактах з Росією.
Четверта перепона для миру – мандат від українського народу на миробудівництво, який отримала влада (Президент, Парламент, Уряд) в 2014-му році, вона втратила вже в серпні 2015-го, коли торгівля конституційним суверенітетом з боку влади призвела до кривавого громадського протесту під стінами Верховної Ради проти нав'язуваних ззовні змін до Конституції.
З того часу Україна не є цілісною стороною конфлікту у війні з Росією.
Більше того, з початку 2017-го року українська влада також втратила міжнародну довіру у ситуації війни.
Отже і Україна також не є повноцінною стороною конфлікту через нелегітимну владу як всередині України (з осені 2015-го) так і на міжнародному рівні (з початку 2017-го) та множинність суб'єктів всередині України, що відстоюють різні стратегії миробудівництва.
П'ята найбільша проблема миробудівництва – знаходження України в зовнішньому управління та перекладування владою процесу миробудівництва на західних партнерів.
Український правлячий клас звик бути у підпорядкованій позиції – якщо раніше така позиція у нього була щодо Росії, то тепер таку позицію він займає щодо Європи та США. Компрадорський характер нашого правлячого класу змушує його і питання миробудівництва перекладати назовні.
Більшості українського правлячого класу дуже хочеться запустити сюди миротворчі контингенти ОБСЄ чи ООН, які би контролювали кордон та правопорядок на окупованій території. Нашим керманичам дуже хочеться, щоб США, ЄС та міжнародні фінансові структури взяли на себе фінансовий тягар відновлення зруйнованого Донбасу.
Це дуже небезпечний шлях.
Не будують мир на своїй землі чужими руками. Бо той, хто будує мир, і претендуватиме на цю землю. Немає для України принципової різниці, хто забере Донбас – Росія чи Захід.
Отже маємо такі бар'єри на шляху до миробудівництва:
1) Нелегітимна влада не може консолідувати суспільство навколо єдиної стратегії миробудівництва, а множинність таких стратегій не дозволяє дієти українській громаді солідарно для миру;
2) Олігархи на фундаментальному рівні породжують війну та стимулюють її продовження в Україні;
3) Відсутність проявлених та цілісних сторін конфлікту не дозволяє досягти миру шляхом міжнародного права та дипломатичних зусиль;
4) Мандат українського народу для влади на миробудівництво вичерпав себе і має бути поновлений на перевиборах, яким влада опирається;
5) Доки ми намагаємося побудувати мир чужими руками на своїй землі, ця земля ніколи не буде нашою.
І найголовніша проблема над цими проблемами – влада не хоче бачити і вирішувати ці проблеми.
Влада буде і далі продовжувати пропаганду реінтеграції, підкуповувати чи інакше заохочувати різних експертів для підтримки цього процесу, але це не призведе до початку миробудівництва, бо інші стратегії протидіятимуть їй.
Влада буде і далі подовжувати та підтримувати олігархічний консенсус, а контрабанда та здирництво і далі заважатимуть миробудівництву.
Влада продовжуватиме перекладати відповідальність на західних партнерів, буде далі продовжувати мінський процес та здійснювати різні половинчаті дипломатичні та міжнародно-правові зусилля, уникаючи власної стратегічної роботи та кроків по відновленню солідарності українського суспільства.
Отже для миру в Україні потрібно декілька кроків:
1. Перевибори Парламенту та Президента для відновлення мандату влади на миробудівництво з боку громади.
2. Випрацювання новою владою єдиної стратегії щодо Донбасу, яка враховує неможливість закінчити війну через міжнародне право та дипломатичним шляхом.
3. Деолігархізація, особливо це стосується тих олігархів, які стимулюють архаїчний індустріальний тип економіки, займаються здирництвом української громади, паразитують на контрабанді з окупованими територіями та поширюють російський вплив на Україну.
4. Консолідація новою владою української громади навколо єдиної стратегії і просування її за кордоном та перед Росією.
5. Реалізація цієї стратегії незалежно від її міжнародної підтримки своїми силами – задля власного миробудівництва – власними силами, на власних ресурсах з власною перспективою.
Допоки ці масштабні проблеми не будуть вирішені, війна на Донбасі триватиме.
Як тільки українська громада буде готова затратити зусилля саме на ці кроки, миробудівництво в Україні зможе початися.
Без цих кроків мир в Україні не настане.