Остання спроба Уряду України розробити та представити "Середньостроковий план Уряду до 2020 року" це просто насмішка над українською громадою, яка справедливо була піддана знущальній критиці Ігорем Тишкевичем в статті "Правительство Украины представило восхитительный план".
Цей урядовий план мав практично нульовий резонанс серед українських експертів, що можна зрозуміти, оскільки цей так званий план не є ані професійним, ані дискусійним, ані навіть серйозним планом для такої великої і дуже проблемної країни як Україна. Там не має жодного змістовного моменту, який можна було б серйозно обговорювати.
Тому проблема розвитку України черговий раз провисає. Таке враження, що нікого в Україні ця проблема більше не цікавить. Всі нині святкують безвізовий режим, який був проголосований в Європарламенті.
Але проблема розвитку країни існує і вона виникає всякий раз, коли ми намагаємося оцінювати дії Президента з виконання його передвиборної "Стратегії 2020" та дії нинішнього Уряду щодо операційного виконання цієї Стратегії до 2020-го року.
Тобто принципово важливо – чи є можливим розвиток України, і в яких формах це може відбуватися.
Жодні цифри щодо зростання чого-небудь в Україні розуміння про розвиток не дають. Ці цифри є наслідком, як правило, застарілої оптики аналізу (того, як аналітик дивиться на ситуацію). Тому саме такий підхід – виокремлення організаційних форм розвитку – дає нам невелику можливість розуміти чи є наявним розвиток.
Організаційні форми розвитку це інститути, підходи та інструменти для розвитку країни, які або є незмінними, або змінюються. В часи революції можна говорити, що лише наскільки ці організаційні форми розвитку змінюються, залежить власне і відповідь на питання – чи є цей розвиток взагалі.
Адже, з формальної точки зори, розвиток – це збільшення можливостей, підвищення рівня свободи, поява нових позитивних явищ та способів їх оцінки. А от цифрове вираження яких-небудь змін може свідчити про зростання чого-небудь, що далеко не завжди є розвитком.
Далі я спробую поверхнево, широкими мазками, показати організаційні форми, в яких відбувається зростання України і те, наскільки це має відношення до розвитку.
Організаційні форми економічного розвитку України
Почнемо з економіки, а в економіці почнемо з курсу гривні та діяльності НБУ.
Чому за великим рахунком гривня після Революції Гідності впала в своїй ціні щодо інших валют?
Це відбулася тому, що вся економіка Україна стала коштувати дешевше.
Невелику частку вартості економіки будь-якої країни складають основні економічні сфери, які знаходяться в некризовому стані (галузі промисловості та сільського господарства). Більшу частку вартості складають інноваційні виробництва, наука та винахідництво, що створюють унікальні на міжнародному ринку продукти. Незначну частину вартості економіки країни складає сфера послуг, якщо вони мають міжнародний статус, або за умови високого розвитку туризму, якщо вони розглядаються лише як внутрішні. Але водночас сфера інфраструктурних послуг складає левову частку інвестиційної привабливості країни.
Металургія, хімія та сільське господарство як основні сфери експорту та основні джерела наповнення держбюджету сильно залежні від міжнародної кон'юнктури, тобто здатні змінювати вартість економіки країни незалежно від її власної політики.
Постіндустріальні сфери економіки в Україні нерозвинені. Інноваційна економіка прямує до нуля. Наука та винахідництво фактично знищені.
Тобто Україна в найближчій перспективі не може перейти до збільшення сукупної вартості своєї економіки, тому що її правлячий клас не усвідомлює цієї проблеми, не ставить її, а отже і не збирається вирішувати.
Більше того, монополістична форма організації економіки – так звана олігополія – роблять неможливим навіть оперативне реагування сфер металургії, хімії та сільського господарства на зміну міжнародної кон'юнктури.
Тобто загальна структура економіки влаштована таким чином, що вона в принципі нездатна розвиватися засобами власної політики. Тобто збочений розвиток може відбуватися лише через зовнішнє управління.
Відтак Україна надовго стає боржником перед МВФ та іншими міжнародними структурами та економічно розвиненими країнами. Асоціація з ЄС не залишає можливості економічного маневру – нам просто не дадуть розвивати нові сфери економіки.
Відсутність стратегічного мислення також можна побачити на прикладі знищення багатьох українських банків з боку НБУ.
Чи правильним був цей крок? З формальної точки зору, для підвищення міжнародної конкурентності всієї банківської системи України знищення невеликих банків нібито виглядає правильно, бо концентрує фінансово-банківський капітал перед лицем сильних міжнародних банків. Але в олігархічній економіці це суттєво знижує конкурентність між українськими банками всередині країни і підвищує імовірність заходу в Україну міжнародних банків, які через скупку малих банківських структур фактично зводять нанівець весь ефект фінансово-банківської концентрації капіталу. Так звана докапіталізація банків це просто один зі способів перерозподілу суспільних фінансів на користь олігархічних банків.
Давайте також подивимося на сферу інфраструктурних послуг як основну умову інвестиційної привабливості країни.
Три організаційні форми стають на заваді інвестиціям в економіку – субсидії, монополізм і низька якість послуг життєзабезпечення та залежні від монополізму і підтримувані державою тарифи на послуги життєзабезпечення. Інакше кажучи, головною проблемою інфраструктури життєзабезпечення є олігархічний спосіб її організації.
Олігархи всередині країни не є проблемою для міжнародної економіки, бо великі в Україні вони надто малі порівняно з іншими міжнародними корпораціями. Але олігархічність економіки є суттєвою проблемою, коли ці міжнародні корпорації заходять в Україну.
Допоки існують субсидії, допоки існують облгази та обленерго, допоки існує монополізм в формуванні тарифів, реформи не відбуваються, і ніякого розвитку немає.
Коли ми платимо за монопольне надання послуг, ми платимо не за послуги, а за збереження архаїчного способу хазяйнування монополій, які надають ці послуги.
Враховуючи вище сказане, появу розвитку в Україні розпізнати дуже просто. В той момент, коли Інститут Стратегічних досліджень почне розглядати олігархічно-монопольний спосіб організації української економіки як найбільшу небезпеку, коли президентські стратегії та урядові програми почнуть працювати на деолігархізацію, коли стратегія НБУ стане публічною та працюватиме з фінансово-банківською структурою не на замовлення певних олігархів, а в ситуації конкуренції з міжнародними структурами, коли зрештою Україна перестане отримувати гроші від МВФ, почнеться економічний розвиток.
Олігархічний спосіб економічного зростання не є власне розвитком. Які би цифри економічного зростання в умовах олігополії нам би не показували, це не розвиток, це збочене зростання.
Нові організаційні форми економічного розвитку потребують нової структури економіки, нової структури державного бюджету, нового способу тарифоутворення та нової інфраструктурної політики.
Тобто не всяке економічне зростання є розвитком, а лише те, організаційні форми якого є сучасними та перспективними. Нинішнє економічне зростання, якщо воно навіть і може бути аргументовано якимись цифрами, є збоченим зростанням.
Організаційні форми громадсько-політичного розвитку України
Найбільшим провалом українського правлячого класу після революції Гідності є блокування конституційної реформи з боку громади. В свою чергу громада заблокувала конституційну реформу, коли побачила, що частина правлячого класу, об'єднана олігархічним консенсусом на чолі з олігархом-президентом, по-перше, торгує конституційним суверенітетом, будучи не здатна завершити війну з Росією військовим та дипломатичним шляхом а, по-друге, не збирається залучати до конституційної реформи активну частину української громади.
Без конституційної реформи, будь-який політичний розвиток України неможливий. Якщо одразу після Революції Гідності десь рік чи два ще можна було якось розвивати політичну систему України, то зараз вона закостеніла повністю і вертикальна мобільність заблокована.
Давайте подивимося на більш-менш помітні спроби політичної конкуренції післяреволюційного часу: "Громадянська позиція" (А.Гриценко), "Демальянс" (В.Гацько, С.Заліщук, С.Лещенко, М.Найєм), "Укроп" (Г.Корбан), "Рух нових сил" (М.Саакашвілі), "За життя" (В.Рабінович), партія Н.Савченко (НРУ?).
Всі ці партії досі знаходяться поза конкуренцією з наявними парламентськими партіями.
В чому проблема?
Не може бути так, що всі ці партії та їх лідери байдужі українській громаді.
Якщо уважно подивитися на рейтинги, то вони все ще дуже сильно залежать від кількості появи нових партійних лідерів на телеканалах.
Більше того, проти деяких партійних лідерів, як от С.Лещенко чи М.Саакашвілі, розгорнута медіа-війна, що серйозно впливає на зниження їх рейтингу.
Отже можемо констатувати головну проблему політичного розвитку сучасної України – на тлі повної або суттєвої втрати громадської підтримки партіями влади (членами так званої парламентської коаліції) нові організаційні форми політики, які би користувалися довірою української громади, не з'являються через блокування публічного простору громадської комунікації олігархічними ЗМІ та через проведення спеціальних інформаційних кампаній та спецоперації по знищенню нових політичних конкурентів з боку владно-олігархічного політикуму.
Чи можна говорити про крах партійної структури як основної організаційної форми політичного розвитку України?
Якщо так можна ставити питання, тоді які нові організаційні форми політики та громадських рухів? Чи партії взагалі перестають бути впливовими, чи вони починають діяти поряд з іншими організаційними формами громадсько-політичної діяльності?
В такому разі виникає проблема інституційної інтеграції нових форм самоорганізації в державні чи муніципальні структури.
Поки що на тлі громадської активності останніх років вдалося зрозуміти декілька принципів громадської самоорганізації.
1. Самоорганізація виникає зі спротиву, а не спротив з самоорганізації. Марксистський підхід до творення ідеологічної партії з його ленінським розвитком щодо творення партії авангардного типу взагалі не працюють. Тобто сучасні політичні чи громадські лідери можуть виникати лише всередині контрсистемних рухів, а самі ці рухи засадничо мають стихійний та непрогнозований характер.
2. Стихійні контрсистемні рухи можуть бути ефективні, якщо десь є позиція (а ще краще декілька конкурентних позицій) смислового управління чи смислової координації, що здійснюється по відношенню до ціле-смислового узагальнення за доволі простою схемою – ось це має смисл та перспективу, а ось це не має. Це смислове управління не може відбуватися всередині мейнстриму, тобто в домінуючому дискурсі, в нав'язаному порядку денному та серед повсяденного набору тем, генерованих владою та олігархами. Конкуренція позицій смислового управління може відбуватися, перш за все, засобами інтерактивного обліку поширення тих чи інших смислоконструкцій. Наявність смислу практично неможливо зманіпулювати чи підробити. Тому штучні позиції смислоуправління легко відслідковувати та ігнорувати.
3. Публічна громадська комунікація щодо контрсистемних дій має відбуватися в середовищі, що унезалежнене від олігархічних ЗМІ, тобто значною мірою в соціальних мережах, при спеціальній протидії владно-олігархічному тролінгу та смисловій деструкції з боку різних активних асоціальних елементів.
4. Мережевий характер виникнення контрсистемних дій, мережеве смислове управління та мережева комунікація найкраще сполучається з мережевим характером практичних дій контрсистемного характеру, які не мають чіткої ієрархії, не мають єдиного лідера, не можуть бути ідентифіковані інституційно.
Звичайно це тільки дуже попередні і спрощені уявлення.
Але, на моє переконання, саме в цьому напрямку слід шукати громадско-політичного розвитку для України.
Отже громадсько-політичний розвиток зараз значним чином відбувається поза політичною структурою України, поза масовою комунікацією ЗМІ та поза партійними проектами.
Зрозуміло, що контрсистемний характер інноваційних оргформ громадсько-політичного розвитку є тимчасовим. Бо рано чи пізно він неодмінно змушений бути претендувати на інституціоналізацію.
А це означатиме необхідність інноваційної Конституції в Україні.
Тому розвиток України – не там, де цифри економічного зростання чи політичні рейтинги, а там, де нові організаційні форми.