Історія однієї дружби

27.03.2017 10:21

Чиніть добро, а воно рано чи пізно повернеться сторицею. Хоча може повернутися й гузицею.

Тепер я розповім про Ізя – доброго ангела нашого тата. У нього білих крил не було, але він все одно літав.

Важко сказати, коли він з’явився у нашій хаті, бо відколи можу себе пригадати, він уже там був – високий, худий, з довгим худим обличчям і орлиним носом, але не таким, як у мого тата м’ясистим, а тонким і гострим, мав густе чорне волосся, де-не-де посріблене, густі брови і великі вуста. Ізьо завше був усміхнений і сипав жартами, мовби змагаючись із моїм татом, у якого теж язик не був на прив’язі.

Він був євреєм, але фест справжнім галицьким євреєм, для якого саме слово єврей звучало як образа, але про це він не надто базікав, особливо при сторонніх. Тому фрази «моя жидівська натура» або «я мудрий жид» могли лунати лише у вузькому колі. Він часто брав мене на коліна і розповідав якісь небилиці або смішні казки. Приходив щонеділі до нас на обід, бо жив сам, дружина його покинула, а я ніяк не міг зрозуміти, чому вона його кинула і пішла до іншого, бо він скидався мені на лицаря. Правда, й вона була гарна, значно молодша за нього, він добре заробляв, навіть більше, ніж мій тато, бо мій тато був лише зубним лікарем, а Ізьо – зубним техніком, і тато у нього замовляв коронки, щелепи, містки й таке інше. Ізьо їздив на авті, а мій тато на автобусі.

Ізьо хотів, аби в неділю був святковий обід, а де він міг його дістати, коли уся його родина загинула в ґетто? Ізьо теж міг загинути, але не загинув, бо мій тато його вирятував. З татом вони зналися ще перед війною. Визволивши Ізя з концтабору, тато забрав його до загону колишнього учителя, а відтак мельниківця, Яворенка, якого знав віддавна. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк і походив він, як і мій тато й Ізьо, з Лановеччини. Про подвиги Яворенка снували легенди. До його найуспішніших операцій належить напад на Кременецьку тюрму і визволення в’язнів, захоплення у Кременці друкарні, яка потім працювала аж до 1953 року, і помста німцям за спалення села Молотків на Лановеччині.

У всіх цих операціях брали участь мій тато й Ізьо.

Серед в’язнів Кременецької тюрми, яких визволив Яворенко, був і тато моєї мами Лук'ян Сапіга. Він теж приєднався до загону, а коли одного разу загін провідав село Малі Фільварки біля Кременця, то тато закохався в мою маму.

У червні 1943-го бандерівці оточили загін, роззброїли і змусили бійців перейти під їхнє командування. Яворенко встиг втекти. Батько з Ізьом для вигляду перейшли до бандерівців, але за першої нагоди перебігли знову до Яворенка. Однак бандерівці видали на нього присуд смерті й розпочали полювання. У лютому 1944 року двадцятишестирічного Тимоша Басюка бандерівці вистежили й застрелили.

Тому-то на американських цвинтарях бандерівці й мельниківці лежать на різних полях.

Ізьо з батьком нераз згадували свої пригоди і часто щось вигадували, доповнювали, але виходило це у них дуже природно, бо що б не розповідав тато, Ізьо відразу підхоплював, киваючи головою і додаючи якісь деталі, які тато пропустив, хоча згодом та сама історія могла виглядати дещо інакше, а то й геть інакше, і те саме було, коли вже Ізьо щось оповідав, тоді тато вклинювався і робив свої суттєві уточнення. Складалося враження, що вони обоє допасовані, як два черевики.

Загалом я добряче заплутався у їхніх розповідях, коли намагався довідатися щось більше, бо часто ці спогади не вели нікуди, обростали новими деталями і кінця їм не було. Так сталося і з тією дивовижною розповіддю про те, як вони обоє стояли зі своїм полком під Самбором у ніч на неділю 22 червня 1941 року. На вихідні всі офіцери махнули собі до Львова, і лише їхній командир змусив цілу суботу копати окопи. Вони були на нього злі й натомлені. Уночі тато вийшов з намету до вітру і побачив, як небо з заходу перетинають яскраві світла прожекторів, і чується приглушене, тривожне гудіння. Тато вбігає до намету, будить вояків і каже: «Буде війна!» Вони зриваються і ховаються в окопи, так що тільки їхній полк і врятувався. А потім вони відступали, але дорогою тато з Ізьом скотилися у яр, бо надлетіли літаки, якийсь час полежали, а коли спробували вилізти, то побачили уже німецьких мотоциклістів.

Ізьо цю саму історію розповідав дещо інакше. Він тої ночі ходив на зальоти до однієї молодички, а та пригостила його не тільки собою, але й доброю закускою та пляшкою самогону. Він розбудив тата і вони, сховавшись в окопі, вгощалися, коли прожектори вдарили в небо. Отоді тільки тато й побіг будити решту полку.

– Ізю, – питаю я, – а то не було часом навпаки? Не мій тато ходив на зальоти до молодички і приніс закуску?

– Нє-нє, де там! Твій тато! Хе! Та твій тато тільки про твою маму й думав.

– Та ж її ще не було тоді.

– То й що? Вона була в його мріях і снах.

Коли я знаходив ще якісь невідповідності в їхніх спогадах, Ізьо пояснював:

– То, видиш, так буває… часом чиїсь оповіді стають твоїми, а твої – чужими… бо життя таке переплетене, таке закручене... що я й сам не певен, що було саме так, а не інак…

В дитинстві мені, як і усім нормальним совєтським дітям, хотілося, аби тато був героєм і воював з німцями. І тато мене не розчарував. Доки я був малим, вони з Ізьом ані словом не спімнули, що були в УПА та партизанили, про їхні лісові пригоди я довідався значно пізніше.

Коли тата посадили, мама нікому не розповідала про нашу біду. Хто питав, то чув лише одну вість: тато наш у відрядженні. Навіть Ізьо попервах не знав, що тато в тюрмі. Саме тоді, коли тата арештували, Ізьо перебував у Москві на перекваліфікації, а потім на якомусь симпозіумі, так що його не було доволі довго. А коли з’явився знову у нас на недільному обіді, то мама вигадувала щоразу якусь нову легенду.

Але Ізьо мав свої канали й одного разу став вичитувати мамі, що вона нічого йому не повідомила. Мама сказала, що каґебісти вимагали усе тримати в секреті, якщо вона хоче, аби її чоловік повернувся.

– Чому ти мені нічого не сказала? – стояв на своєму Ізьо. – Я ж можу допомогти.

– Що ти можеш? Ти ж його з тюрми не витягнеш.

– Може, й витягну. А якби ти мені розповіла, то, може, б і суд виграли. Хіба не знаєш, що наші люди всюди? І з усіма можна домовитися.

– То які люди?

– Наші, – він усміхнувся і підморгнув мамі. – Серед наших є багато порядних людей, які пережили концтабори і сталінські, і німецькі. У тюрмі вони теж є, і в КҐБ.

Ізьо почав діяти. Гарні новини нас раптом просто таки накрили. Тато уже не перебував у камері, а – в своєму кабінеті! У тюрмі з’явився зуболікарський кабінет, і тато в білому халаті приймав пацієнтів: каґебістів, тюремщиків і ув’язнених. Але що слава про татову майстерність ширилася, то небавом пацієнтів побільшало – посунули родичі тюремщиків і родичі каґебістів.

А ми могли з татом бачитися уже щотижня! Тато більше не виглядав так похмуро, усміхався і навіть не брав від нас продуктів, бо казав, що йому тут приносять стільки, що не має куди подіти і навпаки ще нам віддавав. Ув’язнені не мали чим йому особливо віддячувати і дарували якісь цікаві речі: пам’ятаю шкатулку з соломи, розфарбованих солдатиків з хліба, зате каґебісти ладували дефіцити.

– Скоро, скоро ваш тато буде вдома. Я працюю над цим, – повідомляв Ізьо.

– В це важко повірити, – зітхала мама. – З тих десяти років він бодай п’ять, а таки відсидить.

– Ні-ні, все не так погано. Мені обіцяли. Не буду казати деталі. Твоя зупа з каляфйорів пишна. І цей шпінат – він надав їй такої чудової зеленої барви. А знаєш? Налий мені у термос. Занесу Польові.

Тата звали Павлом, але друзі називали Польом.

– Та хто там зупу пропустить?

– Що? Від мене любе.

Мама налила в термос зупу. Ізьо пішов, а бабця каже:

– Певно, йому так та зупа сподобалася, що хотів собі ще й завтра на обід з’їсти.

– Я теж так думаю, – сказала мама. – Нехай їсть на здоров’я. Але міг мені то просто сказати. Я б для Ізя ніц не шкодувала.

Але за пару днів, як ми провідали тата, він повернув нам порожній термос і сказав:

– Але ти мені догодила! Зупка перша кляса. Тільки знаєш, Соню, не роби більше так, бо тоді мене туга за домом ще дужче діймає. Зрештою, я тут не бідую. Маю примус і можу сам собі дещо зготувати.

Ізьо підняв на ноги усе, що міг. Євреїв тоді було багато всюди, і всі вони були дуже згуртовані. Начальником в’язниці був теж єврей. Одного разу тата навіть пустили на неділю додому. Він з гордістю прогулявся нашою вуличкою, аби всі його побачили та й не плескали язиками. А за рік він вийшов і, хоч роботи у Станіславові знайти не міг, то влаштувався у Мар'ямполі в санаторії.

Тому чиніть добро, а воно рано чи пізно повернеться сторицею. Хоча може повернутися й гузицею.