Ми живемо в соромі: не здатні захистити пам'ять загиблих і покарати винних...

20.02.2017 13:16

Вчора показували фільм про Устима. Я не дивився. Я взагалі не дивився жодного фільму про Майдан. Не розумію для чого їх дивитись... ніякої гордості і слави немає.

Ми не змогли покарати винних у їх загибелі і це єдине, що я думаю, коли згадую всі ті події. Сором єдине, що я відчуваю...

Але вже минуло достатньо часу. І мені б хотілося додати кілька штрихів до портрету Устима. Можливо я навіть це вже писав. Не пам'ятаю. Принаймні часто хотів, а потім відмовлявся...

Я пам'ятаю як він приїхав на Майдан. Я побачив його 22 листопада ввечері. Тоді під стеллою вже текло активне життя. З'явилась техніка, генератори, і все це потребувало охорони. Ми організували таку-сяку охорону. Людям видавались бейджі з написом охорона і підписом коменданта. Ніхто нікого не перевіряв. Завдання охорони було пильнувати майно і виганяти п'яних. Людей бракувало. Я побачив кремезного хлопця в чорній шкіряній куртці і заправлених джинсах в берці.

- Підеш до нас в охорону? - спитав я.

- Піду. - сказав Устим. Він завжди дуже коротко відповідав.

- На довго приїхав? - тоді всі приїжджали на кілька днів.

- До кінця. - і посміхнувся.

Я не знав і не думав, що ці його слова стануть пророчими. Ми відчергували нічну зміну і я забрав його додому. Ввечері повернулись на Майдан. Він активно інтегрувався в команду. А я сконцентрувався на інших організаційних питаннях.

В ніч на 30 листопада його жорстко побили. Хлопці казали, що беркута били сильно його саме тому, що чинив опір. Телефон не відповідав. Я розпитував всіх хто міг його бачити, казали, що поїхав додому підлікуватися. Потім хтось казав, що по ньому відкрили кримінальну справу. Почався вже великий Майдан, і через кілька днів я побачив знову його у нас в таборі. З перемотаною головою, але вже на передовій. Я обійняв його і щиро був радий бачити. Сказав, щоб сидів у таборі бо через кримінальну справу можуть арештувати.

Майдан тривав. Я бачив його не часто. Але як правило у гущі подій. Хтось навіть сказав, що в нього з'явилась дівчина. Іноді бачив його на ночівлю в таборі. Іноді на Груші. Ми організували свою сотню. Наступили ці тяжкі дні, коли доводилось істерично шукати будь- які засоби охорони. Шукали броніки, каски... не пригадую вже звідки взялись ці злощасні блакитні оонівські каски. Їх насправді було мало. Просто ми брали вже що було...

В останнє я бачив його в 6-й ранку 20 лютого. Ми якраз мінялись чергуванням. Я, знаючи, що він завжди йшов наперед, підійшов до нього і сказав: Устим, війну виграють ті, хто лишається живим, тому не ризикуй лишній раз. Він засміявся і сказав, що все буде добре.

А далі страшний дзвінок. Убили Устима. Ти йдеш і читає в голові всі відомі молитви, тільки щоб це була не правда. Але це правда. Ось він лежить перед тобою в готелі Україна, а біля нього ридає батько. А ти взагалі не знаєш, що робити, бо досі не хочеш вірити, що це насправді.

Я думав, що такі воїни не вмирають. А все навпаки. Такі вмирають гідною смертю. А ми живемо в соромі, не здатні захистити їхню пам'ять і покарати винних...