Зовнішні друзі українській економіці потрібні – годі й казати. Але куди важливіше наш, місцевий інвестор. Він є. От тільки він нікому не вірить. Бо не бачить прикладу від лідерів нації.
Перші кроки нового американського президента поки що не надто гучно озвалисся за межами США – курс долара до інших світових валют змінився незначно. Нафта? Вона піднеслася, але не здивувала. Світові ринки продовольства та гірничо-металургійної продукції демонструють обнадійливу для українських експортерів динаміку.
НБУ обіцяє зростання ВВП у 2017 році аж на 2,8%. Начебто непогано? А я зауважу, що наразі це майже на рівні похибки вимірювання. Відбудеться легенька примусова детінізація економіки через подвоєння мінімальної зарплати – і ось нам плюс пара-трійка відсотків до офіційної статистики ВВП.
А що нам потрібно насправді? Кредити від вітчизняних банків, а також – інвестиції, передусім - з-за кордону.
Але банки не кредитують або кредитують з великим побоюванням. Коли голова НБУ скаржиться на відсутність гарантій кредиторам і не бачить причин відсутності кредитування у політиці саме Нацбанку – це дуже сумно. Бо без правильного розуміння причин не можна отримати зрушень.
Нема питань, потрібні незалежні суди та гарантії кредиторам. І позичальникам гарантії потрібні теж – інакше будуть сахатися кредитів, як зараз. Проте ми бачимо, як НБУ обрубує комбанкам ноги по самі вуха – драконівські нормативні акти, непередбачуваність курсу. І так, мало не забув: і НБУ, і Мінфін зараз висмоктують ресурси з ринку крутіше за ті банки, що вже збанкрутували. В боротьбі за кредитні ресурси перемогу над приватним сектором отримує держава – ставки за депозитними сертифікатами НБУ та держоблігаціями рази у півтора вищі за прогнозований на 2017 рік рівень інфляції.
За таких альтернатив який сенс банкам кредитувати бізнес, нести разом з ним курсові, фіскальні та інші ризики? От комбанки й ”сидять на дупі рівно”, тішать акціонерів прибутком.
Надія залишається - на приплив іноземних інвестицій. Ну, як іноземних – зараз ми можемо хіба лише на рееміграцію вітчизняних капіталів розраховувати. І тільки після них потягнуться інвестиції справді неукраїнського походження. Десятки мільярдів доларів – ось такий інвестиційний потенціал домашніх інвесторів.
Але місцеві інвестори не вірять у те, що їхні інвестиції будуть захищені. Від рейдерів в погонах і без, від курсової політики НБУ, від примх політиків – потрібен захист. Так, так. Політикам потрібні гроші для купівлі голосів бюджетників і пенсіонерів. Більше грошей стягнули з платників податків – більше “гречки” роздали перед виборами – більше голосів – більше повноважень отримали для нарощування фіскального ярма.
Таке хибне коло можна розірвати, і дуже просто. Хочеться побачити, як небідні джентльмени і леді з числа лідерів партій, впливових депутатів, так, холера з ними, – з числа великих чиновників почнуть по-дорослому інвестувати в середні і більші підприємства, які розташовані в Україні. Особисто для мене головними ознаками патріотизму і готовності відповідати за країну є не вишиванка і ліва рука на грудях під час виконання гімну. А особисті приватні інвестиції – тут і зараз. Заради своїх інвестицій вони, дивись, візьмуться за судову та податкову реформи. Стежте за їхніми інвестиціями – гроші не брешуть.