Ми – українці – хочемо того чи ні, щоб вижити як спільнота, мусимо триматися на плаву у бурхливих водах світових політичних змін. У цих водах є і стрімкі течії, і заплави, і підступні вири, і бурхливі зудари потоків, що налітають одні на одних. Я довго розгортав цю метафору, бо саме вона, попри її неначе б то поетичність, найбільш адекватно описує ту матерію, про яку хотів би вести мову у цій статті.
Отже вестиму мову про бурхливі води світових політичних змін – про світовий геополітичний океан в якому борсається сьогоднішня Україна. Проте не лише вона – а й Сирія, Грузія і багато хто ще. І неначе задають напрямок руху цих вод велетенські течії США, ЄС чи КНР. І ще забув Росію.
Вони неначе задають напрямок змін, напрямок потужних трендів світового розвитку. А ми тільки на них реагуємо.
І це нам не завжди подобається.
Ми часто оскаржуємо себе у тому, що не хочемо змінюватися, що є надзвичайно консервативними – просто тріпаємося на цих водах, які носять нас то туди, то сюди. І саме цю підпорядкованість волі потужних світових трендів і генераторів світових змін бачимо причиною власного неуспіху. Бо ж самі нічого не пропонуємо…
Зрештою, про свій неуспіх говорять чи не всі народи світу. Крім північнокорейського, звичайно.
Однак, якщо більш прискіпливо придивитися до того, хто ж у цьому нашому світі ініціює якісь зміни, то картина виявиться зовсім іншою, ніж прийнято вважати. Не всі, кого вважають консерваторами, є ними. І не всі, кого вважають промоутерами світового розвитку, так само є тим рушієм історії.
Однак про кого ми вестимемо мову? Про тих, хто нас цікавить. Нас – українців, які так чи інакше пливуть у потоці історичних змін. Для простоти аналізу спростимо картину світу до бінарного «Схід contra Захід» чи «Росія contra ЄС+США». А десь посередині бовтається Україна. Ну і «друзі по нещастю» – Сирія, Грузія, Молдова, і навіть ризикну до цього клубу віднести країни Балтії та Польщу з Румунією.
Отож, хто в цьому світі є консерватором і не хоче його змінювати, а хто є справжнім збурювачем ситуації і реформатором.
Спочатку трохи риторики:
Хто зазвичай є консерватором? Той, кого влаштовує існуючий стан справ. І він старається цей стан справ утримати якнайдовше. А якщо щось пішло не так, то повернутися до того стану, який його влаштовував.
Хто є реформатором? Той, кого не влаштовує існуючий стан справ. І він старається це якнайшвидше змінити. А якщо щось пішло не так і поганий для нього стан консервується, то він штовхає світ до того стану, який би його влаштовував.
А тепер давайте приглянемось до наших головних геополітичних гравців.
Спочатку до Росії. Що робить Росія сьогодні? Росія хоче повернутися до комфортного для неї, в уявленнях режиму колективного Путіна, звісно, status quo, який був сформований у Ялті 1945 року. Тобто до звичного для неї бінарного світу з відповідними зонами впливу і т.д. Їй не вдалося утримати цей стан у 1989 та 1991 році. СССР розпався, зони впливу були знівельовані. Хоча сама Росія як шоста частина світу все ж збереглася – хоча й в урізаному вигляді. Однак вона сприйняла це «урізання» як катастрофу. Тобто на її погляд щось пішло не так, тому на іншому витку історії Росія хоче повернутися до того стану, який її влаштовував – до повноформатного ялтинсько-потсдамського розділеного навпіл світу зразка 1945 року. Росія хоче повернутися до епохи Сталіна та СССР. Це той «порядок» світу, який її влаштовував і який вона хоче «відновити». Зауважу – не «встановити», а «відновити», «реставрувати».
А тому Росія Путіна не стільки ревізіоністська, скільки консервативна. І Путін – консерватор. Росія Путіна хоче йти у майбутнє з головою розвернутою назад у ХХ сторіччя.
А що ж умовний Захід – ЄС+США? Так, у 1989 році повноформатний ялтинсько-потсдамський розділений навпіл світ зразка 1945 року був дещо підкорегований. Спочатку країни Центральної Європи а потім і колишні республіки СССР принаймні частково вийшли з-під сфери впливу Росії/СССР. Однак саме тіло Росії/СССР все ж залишилося як другий елемент бінома Схід-Захід. В загальних рисах цей біном зберігся. І ці насправді незначні корективи не такі вже й катастрофічні для цього бінома Схід-Захід. Тим більше, що зі Сходом непомітно почав асоціюватися Китай. Після 1989 року умовний Захід – ЄС+США вдовольнилися цими насправді не такими вже й значними у світовому масштабі корективами ялтинсько-потсдамського розділеного навпіл світу вже зразка 1991 року. Однак це все одно залишався той самий, хоча й дещо підправлений, «порядок» світу.
І у цьому сенсі умовний Захід – ЄС+США веде боротьбу за визнання Росією вже цього дещо підправленого ялтинсько-потсдамського розділеного світу зразка 1991 року. А тому виходить так, що і умовний Захід – ЄС+США по-суті є консерваторами. Так, вони дещо підправили модель розділеного світу, але не більше. Їх політична уява теж не сягнула радикально переосмислити світ. Умовному Заходу – ЄС+США потрібний затишний і зручний для них світ, який обмежується їхньою зоною впливу. Тепер трішки розширеною – бо що таке на карті світу простір від Берліна до Харкова – насправді дуже мало. Хоч нам, українцям та іншим гордим мешканцям цієї полоси, здається, що це цілий світ.
То що ж виходить, що ми маємо справу не з докорінним переосмисленням і перебудовою світу, а з дискусією, яку модель ялтинсько-потсдамського розділеного навпіл світу вважати «порядком» – чи модель зразка 1945 року, чи модель зразка 1991 року.
А тому і Росія Путіна задивлена у ХХ сторіччя, і парадоксальним чином умовний Захід – ЄС+США не можуть ніяк вийти з цієї парадигми. Тому ми й борюкаємся з глуповатими запитаннями, а чи не закінчується Європа на Перемишлі, а чи брати Україну у Європейський проект, чи ні. Бо в головах у людей осиковим колом забито ялтинсько-потсдамський розділений навпіл світ, який і на Сході, і на Заході – кожен у свій спосіб – вважають «порядком». А тому має бути кордон, межа по якій ділиться цей світ. У цьому сенсі Сталін сидить в головах до сьогоднішнього дня і на Сході, і, як не парадоксально, на Заході. І у голові Путіна, і у голові Меркель і навіть Обами – бо не бачать вони світу як нерозділеного, як іншого, як єдиного. А тому насправді і не прагнуть його радикально реформувати.
А тому і Росія Путіна, і парадоксально умовний Захід – ЄС+США насправді є консерваторами. Їх консерватизм є двома сторонами однієї і тієї ж сталінської медалі.
А що ж Україна, пасивна Україна, яка бовтається десь посередині та її «друзі по нещастю»? Через усі обставини цим країнам дуже некомфортно. Особливо, коли «дискусія», яку модель ялтинсько-потсдамського розділеного світу вважати «порядком» ввійшла у більш гарячу, ніж зазвичай, фазу. Розпочалися флангові війни у Грузії (2008), Україні (2014), Сирії (2015) і т.д.
А тепер повернімося до риторичного запитання хто є реформатором? Це той, кого не влаштовує існуючий стан справ. І він старається цей стан якнайшвидше змінити. А якщо щось пішло не так і поганий для нього стан консервується, то він штовхає світ до того, який би його влаштовував.
Тому й вибухнули в Україні два Майдани поспіль (2004,2013-14). Тому й відбулася у Грузії Революція троянд (2003).
Україні, Грузії, Молдові дуже некомфортно. Вони не зацікавлені у тому, щоб бути на кордоні двох мегапроектів. Досить подивитися на наш Донбас і Сирію, щоб відчути рівень дискомфорту. А тому саме Україна, «лінива», «неповоротка» Україна пропри цю «лінь», «оспалість» та «вайлуватість» має хотіти змін цього ялтинсько-потсдамського розділеного навпіл світу.
Так, є й логіка «заскакування в останній вагон» – в останній вагон ЄС чи НАТО. Країни Балтії, Польща, Румунія мали таку ілюзію, що можна сховатися під парасольки НАТО чи ЄС. Однак кібернапад Росії на Естонію (2008) – а це просто війна ХХІ сторіччя – показав, що це ілюзія. І тому я не бачу ці країни серед щасливців, які усвідомили, що світ так не врятуєш, і що його потрібно змінювати, змінювати радикально.
Тому Україна мусить бути революційною. Вона не сховається під парасолькою НАТО та ЄС.
Україна водночас мусить протистояти двом консерватизмам – східному і західному, які рвуть її на шматки.
І так само ми повинні розуміти, що вони, чесно кажучи, не хочуть і не готові до радикального переформатування світу. Що вони не хочуть і не готові до відмови від цього ялтинсько-потсдамського розділеного навпіл світу. Що, якщо дивитися на це дійсно з глобального погляду, це не відповідає нашим інтересам.