Головна проблема нинішнього загостення кризи

Блоги

09.12.2016 12:31

Сергій Дацюк, джерело: «Украинская правда»

Блоги

Збереження довіри хоч до чого-небудь і хоч до кого-небудь може дати перспективу.

В кожному загостренні кризи існує головна проблема. Подібно до того, як олігархічний консенсус і продовження існування Парламентської коаліції призводив до невирішуваних протиріч у минулому кризовому загостренні на початку 2016-го року, так і сьогодні є проблема, яка лежить в основі нинішнього загострення політичної кризи.

Як сказав недавно один відомий експерт-журналіст на одному з публічних заходів: "На нас рухається чергова хвиля безвідповідальності і популізму". Ця фраза містить слова, що вже стали маркерами захисту дискредитованої влади нерефлексивними журналістами та експертами, – "безвідповідальність" і "популізм".

Публічна критика влади називається тепер "безвідповідальністю", а апеляція до громади називається тепер популізмом. Так завжди буває в часи контрреволюції, бо під час революції все навпаки: критика влади породжує енергетику змін, а апеляція лідерів думки до громади називається солідарністю.

Отже в часи контрреволюції революціонери завжди здаються безвідповідальними популістами, бо вони не в тренді реставрації минулого режиму.

Нинішня криза це криза критичного зниження довіри до влади.

Взагалі довіра в суспільстві є основою його існування. Завжди існує щось таке, що називається "суспільна угода". І ця "суспільна угода" існує при будь-якому рівні довіри, вищої за нуль.

Ми ще повернемось до цієї проблеми, а зараз давайте подивимось на довіру в економіці.

Довіра в економіці

Проект "3200", запропонований владою, мав публічну мету пожвавити економічну ситуацію. Такі аргументи висуває владний консультант Пасхавер.

Але пожвавлення в економіці відбувається за двох умов – коли економіка отримує імпульс економічної свободи і коли в економіку дійсно потрапляють якісь додаткові кошти. Чи є ці умови сьогодні таким, щоб проект "3200" справді призвів до пожвавлення економіки?

Ні, цих умов немає. Демонополізація (деолігархізація) економіки не здійснена, більше економічної свободи не стало. І довіри до влади теж нема.

Чи отримує економіка за рахунок проекту "3200" якісь кошти? На перший погляд здається, що так.

Я звичайно не економіст, але от що вдалося зрозуміти з чужих експертних оцінок.

Коли бюджетники отримають більші зарплати з розрахунку мінімуму "3200", перш за все, більшості з них відмінять субсидії. Для держави це вигідно, тому що це ті ж самі гроші – просто раніше вони платилися у вигляді субсидій, а тепер платитимуться у вигляді зарплат бюджетникам. Отже гроші, які раніше йшли монополістам-олігархам по завищених тарифах через субсидії, тепер ітимуть через комунальні оплати. Тобто гроші у вільну економіку не попадуть, бо вони підуть всередину монополістично-олігархічної економіки, а там не буває пожвавлення, там буває тільки офшорне збагачення.

Комунальні проплати, частина яких раніше відбувалася автоматично через субсидії, тепер будуть відбуватися через суб'єктивний фактор – рішення кожного платника-бюджетника. А оскільки в державі критично низька довіра, і до правомірності високих тарифів зокрема, то не факт, що всі ці гроші будуть виплачені. Це означає наростання кризи комунальних неплатежів і актуалізацію питання неправомірності тарифів, тобто це веде до посилення революційної ситуації.

Що буде з іншими громадянами, які ведуть дрібний чи середній бізнес або є найманими працівниками в ньому? А дрібні та середні бізнесмени змушені будуть підняти офіційні зарплати відносно нового мінімуму своїм найманим працівникам. Але ці гроші знову не підуть у вільну економіку, бо цим найманим працівникам теж відмінять субсидії, і гроші за завищеними тарифами підуть частково в державу, а значною мірою – у кишеню монополістам-олігархам.

Отже не відбудеться не тільки пожвавлення економіки дрібного та середнього бізнесу, відбудеться великий перерозподіл коштів від дрібного та середнього бізнесу на користь держави та олігархів. При цьому значна кількість найманих працівників дрібного та середнього бізнесу теж не захотять платити по нових тарифах, отже це призведе знову до зростання комунальних неплатежів.

Більше того, як пояснювали мені експерти, ті представники дрібного і середнього бізнесу, які не зможуть підняти зарплат, все одно платитимуть державі більші податки так, ніби вони вже підняли зарплати. Я не розумію, чому це так, але там якісь бюрократичні хащі, якесь крутійство, яке змушує платити податки навіть з несплаченої зарплати.

В чому тут проблема? А проблема в тому, що коли ми кидаємо гроші в олігархічно монополізовану економіку з корумпованою олігархами владою, то всі гроші опиняються у олігархів і у влади. Тобто в монополізованій економіці з відсутністю довіри до влади проект "3200" це подальше зубожіння більшості громади, включаючи дрібний та середній бізнес, і подальше падіння довіри до влади.

А тепер давайте подивимось на довіру в політиці.

Довіра в політиці

Коли падає довіра до влади, одразу ж велику проблему для неї починають становити ті, хто цю довіру перехоплює, тобто їх найближчі політичні конкуренти і їх найпалкіші критики. Щоб не дати скористатися конкурентною перевагою своїм конкурентам, влада починає знищувати і їх довіру також.

Ось чому після падіння довіри до влади ми бачимо інформаційну війну проти опозиційних політичних сил та їх лідерів "Батьківщини", "Самопомочі" і "Радикальної партії", де при цьому старанно обходять стороною і виводять з під удару інші нібито опозиційні сили, створені в Парламенті олігархами почасти з колишньої "Партії Регіонів".

Більше того, ми є свідками, коли найпослідовніші критики нинішнього владного режиму теж зазнають неспівмірної критичної уваги. Адміністративні порушення Лещенка ЗМІ розглядають настільки ж інтенсивно, як і корупцію у владі. Така нерівновага, з одного боку, відволікає увагу від корупційних скандалів, і іншого боку, знищує довіру до лідерів думки як потенційних політичних конкурентів.

Отже завдання влади – зачистити поле найближчих політичних конкурентів і своїх критиків відносно довіри. Публічна комунікативна стратегія влади така – раз наша довіра падає, то і довіра до наших конкурентів теж має падати.

Ця стратегія тримається на розрахунку в один крок.

Зниження довіри до влади не призводить до революції. Нульова довіра може призводити до революції, але за умов, що є контреліта чи хоча б альтернативні групи правлячого класу, які мають довіру більшу, ніж ті групи правлячого класу, що знаходяться при владі. Коли альтернативних груп правлячого класу немає, то революція втрачає сенс. При цьому довіра падає до від'ємних значень, тобто зростає ненависть та агресія. А сенсу набуває соціальна помста всьому правлячому класу як такому.

Отже довіру до політичних конкурентів влади та до її критиків можна знищувати лише до певної міри. Існує межа – довіра всередині суспільства загалом. Якщо не залишається політичних лідерів з якою-небудь довірою, то суспільство буде змушене зносити весь правлячий клас загалом.

Все це виглядає ніби соціальна помста владі своїм найближчим політичним конкурентам та критикам. Раз не ми, то і не ви.

А як же бути з державою, як же бути з країною, з громадою?

Така комунікативна стратегія влади знищує довіру до самої перспективи країни, бо вона знищую саму суспільну угоду, конституційний лад як такий.

Тобто в такому разі криза переходить з рівня політики всередині конституційної політичної системи на надконституційний рівень.

Довіра в публічній комунікації

В публічній комунікації в Україні знову з'явилися ті, кого ми не бачили з часів революції – проплачені політичні кілери, яких називають ботами за їх автоматичну функцію інформаційного знищення опонентів влади та очевидний провладний ангажемент.

Ці інформаційні кілери вже створили свій власний дискурс, свої способи захисту, свої способи нападу і відвертої брехні.

Недавно я спробував поговорити з деякими представниками політичного кілерства та захисту корумпованої влади.

Моє враження дуже неприємне. Їх аргументація своєї позиції дуже нерефлексивна – зміни мають бути відповідальні і без популізму. Тобто це треба розуміти так – 1) елітаристський аргумент – ця влада найкраща, бо наступна буде гірша (як Президент, так і Парламент); 2) антисолідаристський аргумент – апеляція до громади не на часі, бо в такі періоди шокуючі зміни не подобаються широкому загалу; 3) особистий лукавий аргумент – мені байдуже, хто буде при владі, але краще нинішня влада, бо війна, криза, значить перевибори не на часі і т.д.

Я деяким прямо казав – ви розумієте, що, захищаючи корумповану владу та знищуючи їх політичних конкурентів та критиків, ви знищуєте довіру в суспільстві, сієте апатію та депресію?

Ні, щиро не розуміють чи принаймні так кажуть.

Отже у нас проблема не тільки з монополізованою економікою та корумпованою владою, що втрачає довіру. У нас в Україні велика проблема з корумпованими журналістами та експертами.

Тут я корупцію розумію за Макіавеллі – як використання публічних можливостей в приватних цілях.

Коли журналіст чи експерт використовує свої публічні можливості, не стаючи при цьому на точку зору громади, він і є корумпованим. Корупція це не отримання грошей за роботу, бо всі ми експерти та журналісти десь отримуємо гроші.

Отримувати гроші за свою роботу і бути продажним це не одне і те ж. Отримують гроші за публічну роботу. Продають же неправомірні можливості цієї публічної роботи, а саме – зміну позиції від солідаристської на ангажовану на чиюсь користь.

Солідаристська позиція означає формування позитивної та мирної, осмисленої та об'єднуючої перспективи. Ангажована позиція це коли апелюють до відповідальності, захищаючи при цьому безвідповідальність.

Вочевидь нас чекає важка робота ще і по розслідуванню діяльності корумованих журналістів та експертів.

Отже нинішнє загострення політичної кризи в процесі контрреволюції означає вирішення питання довіри.

Тотальне знищення довіри буде ознакою цього часу.

Збереження довіри хоч до чого-небудь і хоч до кого-небудь може дати перспективу.

Зовсім без довіри не можна. Потрібно хоч кому-небудь довіряти, хоч у що-небудь вірити.