Пристрасті без таємниць

28.11.2016 10:49

Ріжте мене соломкою, крайте мене на плястерки, тисніть з мене фреші, але мушу ся признати, що не стримався і таки проглянув руский серіал «Таинственная страсть».

Єдиним виправданням, яке мене бодай частково вибілює у ваших гнівних очах, це те, що дивився я його не від капки до капки, а частенько прокручував.

Що ж то за серіал, на який я спокусився і таким чином увередив свою карму?

То серіал за останнім романом Васілія Аксьонова про 50-60-ті роки з такими героями, як Євгєній Євтушенко, Роберт Рождєствєнскій, Белла Ахмадуліна, Андрєй Вознєсєнскій, Булат Окуджава, Владімір Висоцкій, Маріна Владі, Юрій Нагібін, сам Аксьонов і багато інших.

Авжеж, є певна ностальгія за молодістю, за тим, що було тоді популярним, за тим, що тобі колись подобалося. Але це далеко не ностальгія за совком. Це ностальгія за собою, за тим, що тебе оточувало і навіки відійшло разом з багатьма людьми, яких ти знав, з якими ділився своїми враженнями.

Усіх перелічених вище російських зірок я колись читав і слухав, але з усієї цієї компанії мені подобалися лише Висоцький, Ахмадулліна, Аксьонов, а найбільше історичні романи Окуджави, який зумів дуже майстерно передати у них стиль класичних російських романів ХІХ сторіччя. Романи ці я читав у читальному залі наукової бібліотеки. Бо то був час, коли живучи на квартирі, я мусив вдавати, що чемно ходжу на роботу з 9 до 18-тої, а насправді просиджував у бібліотеці.

Серіал, назву якому дав вірш Ахмадуллінох, знято було не за мемуарами, а все ж за романом, де всі імена персонажів змінено, але так, що легко можна з’ясувати хто є хто. Зрештою, в інтернеті відразу з’явилися тлумачення всіх імен. А за цим і скандал, бо дехто з тих, хто фігурує в серіалі, ще живе. Особливо це стосується жіночих персонажів, які всі заплутані в любовні трикутники, зради, втечі, повернення і шалені пристрасті.

Тому і сам Євтушенко, і дружина Вознєсєнского стверджують, що в романі Аксьонова чимало неправди. Але так уже складається: якщо не пишеш біографічного роману ти, то напише його хтось інший. Ніхто не заважав Євтушенкові написати свою версію. Тим більше, що на ньому Аксьонов відігрався найбільше, демонструючи його пристосуванцем, істериком, який не може забути Беллу, з якою колись був одружений, і готовий стрілятися. Правда, з незарядженого пістолета.

У серіалі звучить багато поезії. Переважно тієї, яка була пізніше покладена на музику. Особливо цікаво слухати у наш час вірш Євтушенка «Хотят ли русские войны».

Загалом серіал доволі брехливий, як і все, що видає російська кінопродукція, торкаючись минулого. Єдина правда – це те, що російським шістдесятникам жилося куди вільніше, аніж українським. Скажімо усіх їх я в різний час бачив у телевізорі, але жодного разу я там не бачив наших шестидесятників.

Значна частина тодішніх російських літераторів могла емігрувати, а ті, що зосталися, мали змогу їздити по світах. В той час, як російських літераторів просто таки вичавлювали з СССР, ледь не впрохували виїхати, ніхто у нас ані Стусу, ані Калинцю чи Руденкові такого не пропонував. Що дозволено було панам, те не дозволялося холопам.

В серіалі бачимо мужнього і премудрого Аксьонова, який спішить, мов Спайдермен, усім на допомогу, дає геніальні поради, здобуває шалені перемоги на любовному фронті, бо не тільки ще перед Висоцьким спить з Маріною Владі, а й відбиває дружину у самого кремлівського режисера Романа Кармена. І він, саме він, вигадав термін «шістдесятники», хоча й це неправда.

Та й це ще не все – він дає в морду полковникові КГБ. І це, звісно, найвищий пілотаж авторської фантазії. Це те, що бути просто не могло. Однак, далі цей самий полковник намагається Аксьонову і решті письменникам допомагати, застерігати, стає добрим янгеликом. Такий фантазійний персонаж, мабуть, був потрібен для того, щоб не образити ФСБ, яке вилупилося з КГБ. Мовляв, і там були люди. Хоча й не всі, бо на Аксьонова таки роблять замах.

Сцена кагебістського обшуку у того ж Аксьонова – це ще одна смішна комедія далека від правди. Кагебісти тут викидають з шухляд і шаф усе, що бачать, витрушують на землю, ходять по лахах ногами. Я, як людина, в якої був обшук і яка знає про інші обшуки, скажу, що це підлий наклеп на КГБ. Ніхто нічого не витрушував на землю. Порпатися в білизні – порпалися, навіть лізли на горище і штурхали патиками сіно, але рейваху не робили. Крім того обшукували конкретно мою кімнату, а не спальню батьків.

Більше рейваху при обшуку робила моя мама, намагаючись не дати «кагікам» натрапити на пуделочко з золотими коронками, бо ж мій тато був зубним лікарем і нелегально вставляв ті коронки. Тому вона, ніби допомагаючи, витягла шухляду з виделками-ложками-ножами і «ненароком» впустила її на підлогу, аж загриміло. Коронки під завалом начиння були врятовані.

Але кіно потребує яскравої картинки. Тому режисер і додав жару.

Є в серіалі трішки України. Принаймні без Бандери не обійшлося. Ванда Василевська з’являється під псевдонімом Бандерра Брігадская і смалить напалмом по геніальних поетах.

А КГБ розслідує, хто зробив образливий напис у книзі відвідувачів у музеї Т. Шевченка в Каневі. Ось як про це в романі: «Оказалось, что вчера пан (!) Хрущевич давал банкет в честь украинской делегации. Там выступил с пространным тостом некий киевский письменник по фамилии Величко (не важко здогадатися, що мова про Д. Павличка). Он долго клялся в вечной дружбе и братстве, а потом сказал, что некоторые московские молодые стараются помешать нашему вечному и братскому. Вот, в частности, в музее Т. Шевченко в книге отзывов появилась провокационная запись. Дескать, поэт этот был посредственным и малозначительным. С какой, мол, стати этому середнячку отдан такой великолепный особняк? Не лучше ли было бы там устроить больницу для рабочих? И подписи: писатель Ваксон (Аксьонов) и кинорежиссер Турковский А. Тарковський). Пан Хрущевич, согласно достоверному источнику, весь налился мраком, минут пять молчал, а потом буркнул через плечо: «Разобраться!»

З’ясовується, що це провокація, бо названі особи у Каневі ніколи не були. Але завдяки цьому епізодові глядачеві нагадують, що Хрущов буцімто був українцем, називають його «земляком» Шевченка. І ще, що доволі смішно, Хрущов на різних зібраннях звертається до публіки «Сідайтє». Цікаво, звідки це висмоктано? І навіщо це? Я думаю, що зайве нагадування про нібито українськість – «пана» – Хрущова пов’язане з Кримом. Мовляв, ось хто «падаріл» його Україні.

Не кажу вже про образливе називання українського письменника саме «пісьмєнніком», а не «пісатєлєм». Бо хіба ж українці можуть бути «пісатєлямі»?

Загалом серіал демонструє щасливе й бурхливе життя тієї епохи, коли поети збирали стадіони, коли студентки готові були будь-кому з них віддатися і пищали від захвату, коли країна жила високою духовністю. А все інше – Прага 1968-го, Берлінська стіна – лише прикрі епізоди, які не заважали втішатися повнокровним життям. Ще одна цукерочка на тему «ех, какая била страна!»

А тепер шпурляйте в мене пантофлями.