"Буде того зілля нашим дітям дорубать".Три роки тому ми почали боротьбу за суверенітет України, яка триває і досі. Це з таких речей, які не даруються трьома п'яними президентами, за таке платиться кров'ю всього народу. Ну, не буває інакше. Наївно, як бачу тепер, було думати, що за нас уже заплатили наші попередники. Вони платили, платимо ми, ще й діти наші платити будуть, якщо ми передамо їм наші проблеми.
На цій високій ноті про минуле закінчую. Давайте разом подумаємо, що робити далі. Ті, яких все влаштовує (влада і нинішня ситуація), можуть далі не читати. Але думаю, що таких просто немає.
Я міркую дуже просто: якби до влади прийшли люди, які думали б про інтереси держави, а не про власне збагачення, дві третини наших проблем зникли б самі собою. Зауважу, що крадуть і наживаються аморальними шляхами не лише представники найвищої влади, а практично всі, на всіх рівнях, хто має доступ до будь-чого "вкрадабельного". Тобто, це не якісь окремі люди, яких можна нейтралізувати - це система. Той, хто украв мільярд, може посадити того, хто украв сто гривень. Але це несправедливо. Починати треба згори. Якщо гниття починається з голови, чому б і очищенню не початись звідти ж?
Отже, нам потрібна порядна патріотична влада. Думаю, з цим погодяться усі. Наступне (і найважче) питання - де її узяти. У багатьох з нас є на прикметі людина, яку ми вважаємо гідною очолити державу. Для мене це одна людина, для вас, можливо, інші. Але всіх наших "кандидатів" споріднює одна особливість: у них немає великого бабла, якого вистачить на те, щоб завісити всі міста і села своїми фізіономіями і крутити в прайм-тайм свої ролики по всіх каналах. Отже, маю сумну новину: переобрати непорядну владу на порядну ми не зможемо. Колись - так, якщо в нашій країні з'являться традиції демократії, але не в найближчі 5-10 років.
Якщо не вибори, є другий шлях - Майдан, витіснення влади масовими акціями протесту.В успіх цього шляху я теж не вірю. Майданом добре міняти геополітичний курс, але порядна влада від цього не з'явиться. Бо в разі перемоги Майдану - що далі? Або, як було у 2014-му, народ, що заплатив за перемогу своєю кров'ю, щоб легітимізувати цю перемогу, сам віддасть владу комусь із топових політиків (бо ватажка з народу, що захопить владу, не визнають ніде в світі) - або не віддасть. І може вийти ще гірше.
По-перше, один-єдиний лідер з народу, визнаний всіма або переважною більшістю учасників акцій протесту, у нас навряд чи можливий. Ми багато кажемо про єдність, але будемо відверті - не бачити її нам яко власних вух. Ми дуже добре вміємо об'єднуватись проти спільного ворога чи спільної проблеми, безкорисливо і щиро - на короткий час, а потім починаємо топити один одного. Ми порядні люди і добре ставимось до слабких - опікаємо і захищаємо їх. Але як тільки з'являється хтось сильний... Наш національний девіз: "А ЧОГО ЦЕ ВІН?". Тобто - яке право він мав висовуватись? Чому саме він? І починаємо рвати на шматки, зграями. Можливо, це банальна заздрість. Можливо - "побочка" чи продовження тієї самої національної риси, яка відрізняє нас від росіян: повна нездатність поклонятися якомусь дядькові з телевізора, який позиціонує себе як батюшка-цар. Оскільки нами століттями правили чужинці, ми на генетичному рівні ненавидімо і зневажаємо будь-яку владу, що поробиш.
Припустимо навіть, що єдиний лідер все ж з'явився на самому початку або спочатку був не один, але швидко подолав своїх конкурентів. Припустимо, він щира й порядна людина. І ось приходить такий до влади. На ключові посади він призначить людей, що добре проявили себе під час революції - голих і голодних обдарованих сміливців з народу. Але попри всі пропагандистські лубки, у реальному житті серед негідників не менше сміливців, ніж серед порядних людей. Під час великих соціальних потрясінь найкращі люди виявляють свої кращі риси - і так само на поверхню спливає всіляке лайно: двіжувальники, мародери, садисти. Вони можуть бути страшнішими за попередніх уродів, бо ті були ситі, а ці голодні. Їхня життєва філософія, за якою їх легко розпізнати: я ризикував життям/воював/голодував/сидів у тюрмі (потрібне підкреслити), поки ви насолоджувались життям, тож тепер всі зобов'язані мені всім. Якщо дати таким людям владу, вони займуться грабунками і терором. Причому не факт, що пресуватимуть лише політичних супротивників - скоріше за все, і бізнесових конкурентів, і особистих ворогів, і всіх, хто їм не сподобається.
Лідер, той, що нагорі, перша особа в державі, не буде в змозі їх контролювати і швидко втратить власну незаплямовану репутацію. Популярність нової влади серед простих людей швидко впаде до нуля. А тут і зовнішній ворог на танках через поребрик. Нічого хорошого, коротше.
Додам сюди ж, що Майдан 2013-2014 переміг значною мірою через тупість і боягузство Януковича. А нинішні не такі, вони хитріші й розумніші від "Янека" вдесятеро, так що сама перемога Майдану під великим питанням.
Третій шлях, наймиліший моєму серцю (бо від нього не постраждають невинні люди): м'який дворцовий переворот зі збереженням зовнішньої легітимності. Тобто, очільник діючої влади майже добровільно передає владу своєму наступникові, через два-три місяці, після швидких успішних реформ, його лідерство підтверджується всенародними виборами. Колишній президент при цьому не втікає з країни і не сидить у тюрмі, а живе персональним пенсіонером, періодично з'являється на людях і користується повагою значної частини суспільства.Цей шлях - теж далеко не панацея, бо ніде не сказано, що той новий лідер буде порядним і матиме команду здебільшого з порядних людей. Але це чи не єдиний, хоча й малоздійсненний, ШВИДКИЙ шанс отримати нормальну владу.
Четвертий шлях мало кому сподобається: громадянська війна. Справжня, а не з російської пропаганди - не "проукраїнські" проти "проросійських" чи "донецькі" проти "львівських і київських", а загони одного "батька" проти загонів іншого "батька". І таких "батьків" - до десятка, а "підбатченків", тобто, відвертих бандитів - до кількох десятків. Держава умиється кров'ю, а далі буде або російська окупація, або українська диктатура. Можливо, на чолі її стоятимуть ідейні люди, які нікому не дозволять красти гроші і торгувати державою.
П'ятий шлях - це повільний поступ. Неквапне просування вперед із надією на краще. Обирання меншого зла, заміна покидьків на 80% покидьками на 75%, а далі на 70. Це шлях на десятиліття, після яких ми станемо успішною країною, якщо, звичайно, нас до того часу не проковтне Росія.До речі, такий або приблизно такий шлях пройшли усі сучасні демократичні розвинені країни. У них на це пішло в середньому кілька століть (у майже тепличних умовах - тобто, за відсутності Росії під боком), і сьогодні вони мають нахабство і цинізм вимагати від нас пройти цей шлях за рік або п'ять.
Ми можемо вирішувати, який з цих шляхів нам більше подобається. Але обирати між ними буде Історія, сукупність історичних моментів.