Неподілений Бабин Яр

10.10.2016 11:33

Довкола Бабиного Яру маємо свіжий скандал.

Його корені тягнуться від скандалу, який вибухнув ще кілька років тому і був пов'язаний з грандіозним планом заходів, розроблених ідеологом єдіной і нєдєлімой Дмитром Табачніком.

Тоді до організаційного комітету з підготовки і проведення заходів до 70-тиріччя трагедії у Бабиному Яру не запросили жодної циганської організації. Представники ромів обурилися: «Це дає нам підстави розглядати План заходів... як бізнесовий проект з відмивання бюджетних коштів через єврейські фонди. Робиться це на кістках предків народу Рома, ігноруючи пам'ять жертв Голокосту – розстріляних ромів у Бабиному Яру. Роми України і наша організація вважають, що План заходів дискримінаційний і знищує історію народу Рома».

А незабаром зник і символічний камінь, встановлений циганами у 2009 в пам’ять жертв їхнього народу. А відтак і пам’ятник циганській балагулі (кибитка) теж зник з Бабиного Яру і опинився аж у Кам’янці-Подільському.

«Толик, не надо превращать Бабий Яр в общежитие!», – заявили автору пам’ятника Анатолію Ігнащенкові дуже впливові таваріщі. Звичайно на одній жилплощаді із професійними євреями циганам не місце. Як і оунівцям, яких там теж розстріляли.

Та це ще квіточки. Невтомний Рабінович вирішив узагалі збудувати меморіал Бабиного Яру не на місці розстрілів, а окремо. «Если все задуманное будет осуществлено, то посетители Национального историко-мемориального заповедника «Бабий Яр», увидев невдалеке мемориал «Бабий Яр» В. Рабіновича могут задать резонный вопрос: если это тоже Бабий Яр, то почему он за пределами заповедника? Скорее всего, ответ – у каждого свой Бабий Яр – не будет воспринят с пониманием», – зреагував на це Лев Дроб'язко.

Крім цього на чотирьох гектарах Рабінович вирішив висадити «32 тысячи деревьев («это значит, что дерево от дерева будет находиться на расстоянии 1,1(!) метра», – уточнив Л. Дроб’язко), на каждом будет табличка с именем человека, расстрелянного в Бабьем Яре». Тобто планувалася така собі потьомкінська дєрєвня.

Ну, що не буде там імен поетів Олени Теліги й Івана Ірлявського – це зрозуміло. Бабин Яр – нє общєжитіє.

Досить було Українському інституту національної пам’яті встановити інформаційний стенд, присвячений жертвам Бабиного Яру, як відразу вигулькнув зі своїм обуренням директор Українського єврейського комітету Едуард Долинський (ніби наш хлоп, з Долини).

Обурення викликала фото і інформація про головного редактора київської газети «Українське слово» Івана Рогача, якого розстріляли разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським.

Що ж саме обурило товариша Долинського, а відтак і нардепа А. Фельдмана, який уже роками професійно вишукує удень зі свічкою антисемітів в Україні. А обурило їх те, що ця газета публікувала антисемітські матеріали.

Фельдман, щоправда вирішив додати ще й брехливого жару, написавши, що «среди фотографий евреев-жертв Холокоста портрет главного редактора газеты ОУН, призывавшей к уничтожению евреев в дни Бабьего Яра – нацистского подонка и антисеміта».

Брехня тут очевидна: про яку газету ОУН могла йти мова за німецької окупації, коли всіх оунівців, які прийшли з похідними групами на Велику Україну, було арештовано і знищено? «Українське Слово» було офіційною окупаційною газетою, яка видавалася українською мовою. Та чи була вона українська?

Довго ця газета не проіснувала, бо вже у лютому 1942 всю редакцію, як і редакцію «Літаврів» було розстріляно. Саме в Бабиному Яру. Вулиця, що веде до Яру – імені Олени Теліги. І це свого часу теж викликало скандал.

Логіка цих таваріщєй дивує. Якщо Рогач антисеміт на тій підставі, що в його газеті друкувалися антисемітські статті, то таким самим антисемітом треба визнати й Константіна Сімонова, який редагував «Литературную газету» у розпал сталінського антисемітизму і дєла врачєй, коли була розстріляна єврейська еліта. Такими ж антисемітами треба визнати геть усіх редакторів совєтських газет у період з 1948 по 1953 рік. Адже всі вони просто таки кишіли антисемітськими матеріалами.

Таваріщ Фєльдман не розуміє чи вдає, що то не була приватна газета Рогача, що в кожній такій газеті сидів німець, який контролював усе і вимагав «антижидівської» пропаганди. А редактори за відсутністю матеріалів відбувалися тим, що передруковували старі народні анекдоти про євреїв та співомовки С. Руданського. Хоча називати цей матеріал антисемітським було і геть смішно.

Звісно, що газета змушена була публікувати антисемітські статті і навіть інформацію про те, куди доносити на євреїв. Але такі повідомлення публікувала преса всієї окупованої частини Європи.

Несправедливість з якою накидаються на оунівців, до речі не бандерівців, а мельниківців, пояснюється звичайною дрімучістю. Ось приклад.

В журналі «Літаври», який редагувала Олена Теліга, зустрічаємо вірші такого собі Миколи Первача.

Справжнє його прізвище – Яків Гальперін. Народився у квітні 1921 р. в Києві в єврейській родині. У 1939 р. на Всеукраїнському літературному конкурсі до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка поезії Якова визнали кращими і нагородили стипендією Народного комісаріату освіти.

Публікуватися він почав у 1938 р. українською та російською мовами. Коли почалась війна, Якова не подали у списки на евакуацію, а що був кульгавим, то не мобілізували до війська. При реєстрації населення німцями у листопаді 1941 р. Яків заявив, що паспорта втратив, щоб не виказати свого єврейського походження. Оскільки в такому випадку треба було представити двох поручителів, то, як засвідчив М. Бердичевський, саме українські націоналісти допомогли йому. Одним з них став Світозар Драгоманов, у якого Яків поселився. Поет і близький товариш Якова Наум Коржавін писав: «Именно украинские националисты долго спасали моего друга, талантливого поэта Якова Гальперина».

В з газеті «Українське Слово» було опубліковано дві статті під псевдонімом Микола Первач: «Крізь піт, сльози і кров» (14.10.1941) та «Слова й діла Йосифа Сталіна» (18.10.1941). Більше його статей бачимо в газеті «Голос Волині», зокрема – «Армія червона від власної крові» (21.03.1942).

У першій з них знаходимо такі слова: «Чи могла така армія, вщент розкладена і дезорганізована жидівсько-большевицькими комісарами, боротися з непереможним військом німецьким?» І далі: «Я бачив, як в перші дні війни партійні керівники, працівники НКВД, командири армій й жиди вивозили свої родини, своїх жінок, свої скрині й своїх знайомих на автомобілях, побудованих на робітничо-селянські гроші. Я свідчу – це вони наказали підкласти міни під житлові будинки». У другій статті читаємо: «Якою була політична свобода у жидо-більшовиків – річ загальновідома».

Практично у кожному матеріалі Якова Гальперіна є й антисовєтчина, прославляння героїзму німецької армії і антисемітизм.

Чи можна на підставі цього визнати його антисемітом? Ні. Бо такою була політика усіх нацистських газет, якими б мовами вони не виходили. Це те саме, як за совєтської епохи рідко яка збірка віршів могла вийти без віршів про Лєніна і партію.

Олена Теліга 15.01.1942 у листі до провідного діяча ОУН О. Лащенка писала: «Яків засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь "нашими"».

Весною 1943 Якова видала німцям його дружина, з якою він уже не жив. Вона зійшлася з угорським офіцером і вирішила таким чином відібрати у колишнього чоловіка помешкання. Поета розстріляли у травні 1943. Саме у Бабиному Яру. Там таки німці розстріляли й інших українських письменників: Федора Бахтинського, Петра Радченка, Якова Цапира, Євгена Фомина та Миколу Шпака.

Поет Марк Бєрдічєвскій теж згадує про те, що Якова переховували у помешканні Світозара Драгоманова і присвятив йому вірші:

Горькой памяти неверен, город явно был не тот,

где хромающий Гальперин по Владимирской идет.

Яшка, стихла канонада, и война пошла на слом.

Доживи до листопада в этом городе пустом.

Спит веселый виночерпий, трав надгробьем не поправ.

Яшка, ты ли — пыльный череп? Ты ли — тело тонких трав?

О тебе ли древний город песни жалостные пел?

Над тобой ли вился ворон, провожая на расстрел?

Наостанок подаю один із віршів Якова Гальперіна:

***

Ти, люта ненависть, володарка моя.