Про нашого Якова і ненаше століття: некінематографічний роздум

06.10.2016 11:49

Оксана Забужко, джерело: «Радіо Свобода»

Питають мене, з усіх сторін, що я думаю про «Століття Якова». Довго пояснювати, і здалеку заходити треба, – але що ж, спробую...

Перш за все, я думаю, що Володимир Лис написав дуже гарний роман, – і вже сьомий рік повторюю це при кожній оказії. З радістю написала свого часу, на прохання КСД, передмову до першого видання «Якова» (2010 рік) – і тішилася, бачачи, як він поступово, але невхильно завойовує любов масового читача – попри «режим найменшого інформаційного сприяння».

Тому що якраз ті роки, в разі хто забув, – від 2008 по 2014 включно – були для української книжки найтяжчими. Зимою 2008–2009 «Юля–прем’єр» різко обвалила український книжковий ринок (кому цікаво – поґуґліть мої розпачливі інтерв’ю тої пори), і це ознаменувало «великий перелом» – Україну стали «зачищати» (тільки трохи не встигли!) під російського монополіста, українські ЗМІ активно переводилися на обслуговування російських книжок і авторів (кому цікаво, помоніторте – скільки разів за ці роки в нас писали про Лиса, а скільки – про, прости Боже, Захара Прілєпіна), і так далі – і наслідки цієї «газпромівської семилітки» нам іще до-о-овго даватимуться взнаки... Головний інформаційно-освітній тренд (що мав врешті-решт забезпечити наше «влиття в Тайожний Союз») у сухому залишку можна було б сформулювати так: ніякого вартісного українського культурного продукту «нєт, нє било і бить нє может» (без «світла з Росії» – пропадем, як кроти!), один тільки Шевченко (той, котрий ТГШ) в українців і був вартий згадки – і до 2014 року, до 200-ліття ТГШ була вже готова потужна сурковсько–табачниківська «ювілейна програма» (колись про неї ще окремі розвідки напишуть!) – спільного, українсько-російського, святкування ювілею «сина двох культур», який, мовляв, тільки тому й був чогось вартий, що його Росія Україні – «подарувала» (sic!)...

І це зовсім не був жарт: на весну 2014-го «1+1» (по яких завжди можна безпомильно визначати, з якого боку вітер) випустили «документальний» серіал – баришня, що вела в Росії на ТБ розважальну секс-програму (!), розіграла «сенсаційне розслідування», за яким Тарас наш Григорович виходив уже й із походження не українцем – а не більш, не менш, як – «внуком–байстрюком Єкатерини», жанр той самий, що «распятиє мальчіка» й снігурі, – «хохлотролінґ». Кажуть, «плюси» цю «шевченкіану по-кісєльовськи» не один раз в ефір пускали, навіть і під час війни вже, – а баришні схожий «хохлотролінґ» ще й про Бандеру доручили склепати… І це було, дослівно, ВСЕ, що пересічному («маленькому») українцеві належалося знати про свою культуру. Решта, вся нагурт, називалась одним словом – НЕФОРМАТ, або ж «українцям вхід заборонено».

(У 2011 році один із тих москвичів, яких саме тоді пачками почали брати в Києві на працю на ТБ й ФМ-ки, поскаржився мені на свою дирекцію: він почав учити українську, прочитав «Конотопську відьму», захопився й прибіг зі своїм неофітським відкриттям до начальства – а давайте-но музичний серіал знімемо, класний же матеріал!.. Але директор заперечно похитав головою – і, кивнувши за вікно, де, вочевидь за його уявленням, метушилися в прахові мільйони маленьких українців, виніс усім їм вирок голосом Саваофа: «Они еще не решили, кто они…»

Що, в перекладі на мову бізнес-стратегій, означає: грузимо їм «русский мир» доти, доки вони не проблюються й не дадуть нам по морді, – і цієї стратегії «український ефір» загалом тримається й досі…)

Як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія поступалася

Тож, коли сьогодні ті самі «плюси» екранізують сучасний (ах!) український (та ну?!) роман (о Боже!), і ми всі навзаводи сперечаємося, гейби білі люди у своїй країні, наскільки там сценарист спаплюжив літературну основу, а ті, хто вже виріс на дієті з серіалів «слава-русскім-бандітам-мєнтам-і-чєкістам», втирають сльозу, вперше побачивши «мило», де українців НЕ показано дебілами, й біжать шукати роман Володимира Лиса «на Пєтровку» (тобто це люди, які востаннє книжки купували ще в 1990-і!), – давайте не забувати: цю, здавалось би, просту й банальну в кожному вільному суспільстві втіху – кров’ю куплено. Оплачено, в прямому сенсі, людськими життями. Оце, поки що, стільки ми для себе на «внутрішньому фронті» за два роки, ціною всіх жертв, – ВІДВОЮВАЛИ...

Це мало, так. Це жахливо, жалюгідно, до скреготу зубного мало. Це ще й зоддалеки не наближається до того, що були відвоювали (ненадовго!) у Москви наші предки за 1918–1920 роки (ціле десятиліття «петлюрівського» «Розстріляного Відродження»!), ані навіть до так званої «хрущовської відлиги», або ж «Задушеного Відродження» кінця 1950–60-х років, що її нам теж не Хрущов «подарував» – а таки ж «бандерівці» вогнем і мечем, у тому числі й підриваючи ГУЛАГ, у Кремля вирвали... Алгоритм тут завжди незмінний: як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія щоразу після того була змушена нас «замиряти», даючи нам на якийсь час «попуск» – пісень своїх, там, поспівати, кіном–театром побавитися, словом, відчути себе на часинку культурною нацією... Нині, зі скрипом і натугою, заноситься на дещо подібне: «неформат» починають потрошку «допускати до народу» – до тих дядьків, які повертаються з фронту і яких краще наразі не дратувати, глумлячись із них з екрана в живі очі «хохлотролінґом», бо вони вже довели, що чудово знають, «хто вони», і трапляти їм під гарячу руч не варто... Так що «свій» серіал, хай і вкинутий в ефір, крізь зуби, «одним плювком за один вечір», – це, можна вважати, перша ластівка загорьованої, уже втретє за століття, потом і кров’ю, «нової відлиги»: вітайте!

І будьте пильні...

Щоб і за цим разом, з третьої спроби, наше, щойно намічене, відродження знову, крий Боже, не окошилось на тому самому (а більше трьох спроб навіть олімпійські боги, не забуваймо, не дають!), – мусимо воювати за кожну наступну п’ядь свого внутрішнього простору. І ВЕСЬ ЧАС, збільшуючи натиск, – всім миром вимагати більшого.

Бо цього разу ми просто не маємо права програти. Ніколи перед тим, за ціле століття, історична констеляція не складалася ще так сприятливо для нас – і так несприятливо для наших убивць. Стерно нашої долі зараз у наших руках. Вся справа в тому, щоб не ослабляти зусилля…

Оце й є те найголовніше, що я думаю про нашого Якова на виході зі століття, в якому його стільки разів прирікали на смерть.

А вже про сам фільм – напишу як-небудь іншим разом.