Україна - триста партій і жодного політика

25.07.2016 14:20

Створення політичної сили в нашій країні — теж різновид бізнесу. Не ясно лише, що він виробляє.

Кількість політичних партій в Україні за два останніх роки збільшилася вдвічі. Тепер їх нараховується близько трьохсот, і всі вони функціонують. Такі дані днями оприлюднив міністр юстиції Павло Петренко. Одразу наголосивши: антиукраїнські партії відслідковуються, виявляються і закриваються, якщо вже діють. Згадав, зокрема, про заборону "Русского единства", "Русского мира" і, звичайно ж, Комуністичної партії. Але питань це не знімає. Навпаки, додає.

Перше з них: для чого стільки? Демократи — республіканці, лейбористи — консерватори. Подібна партійна модель давно й успішно функціонує в країнах із давніми традиціями парламентської демократії. Такого світоглядного розподілу цілком досить. Принаймні, на погляд людини, яка поза політикою, але хоче, аби політика, як і економіка, реально працювала. Й приходила до людей не з телевізійних шоу, де вона регулярно помирає, аби воскреснути за тиждень.

Протягом нинішнього літа українцям уже оголосили про створення двох нових партій. Однією, аби уникнути партійної диктатури, буде керувати колективний розум Сергія Лещенка, Мустафи Наєма і Світлани Заліщук. Фронтменами іншої стали Михеіл Саакашвілі, Давид Сакварелідзе і Віталій Касько.

Коментуючи процес, експерти синхронно наголошують: від старих політичних партій українці втомилися, є запит на нові обличчя, про що вже не раз свідчили недавні електоральні успіхи "Самопомочі", керованої Андрієм Садовим, і давніші — "Нашої України" з Віктором Ющенком на чолі та "Сильної України" під орудою Сергія Тігіпка.

Проте національна риса українців — коротка пам'ять — дозволяє не зважати на те, що успіхи згаданих сил, по-перше, базуються на персональних харизмах лідерів, по-друге, залежать від політичного клімату на даний конкретний момент, і, по-третє, є короткочасними, незалежно від перших двох чинників. Ніхто не дасть гарантію, що нові політичні партії, точніше — проекти, не повторять долю попередників. Але, що цікавіше, ніхто з експертів не пояснив, чому потребу в нових політиках не можна вдовольнити за рахунок уже існуючих трьох сотень партій.

Нове завжди означає незнайоме. Власне, ці слова дуже близькі за значенням. Різні соціологічні служби при десятках відповідних центрів регулярно моніторять політичні симпатії українців, аби видати на-гора результат-прогноз. Є небезпідставні підозри, що значна частина таких структур фінансується певними партіями, тож вибірка ніколи не є репрезентативною. Тим не менше, міняються місця в умовних п'ятірках лідерів. Проте не міняються самі назви: найчастіше в різних варіаціях згадуються "Блок Петра Порошенка", "Батьківщина", "Опозиційний блок", "Радикальна партія", "Свобода". Це, так би мовити, п'ять із трьохсот. Ризикну припустити: хай не 295, але 250 існуючих, зареєстрованих і, за словами міністра юстиції, діючих партій українцям не відомі. А отже — нові.

Для чого їх шукати, коли ось вони, функціонують. Мають офіси, штат працівників, мабуть, якісь програмні засади, чимось займаються. Та головне, найцікавіше й незвідане: звідки в усіх цих структур гроші на оплату офісів, клерків, проведення зборів, які за будь-яким статутом неодмінно повинні проводитися. Бо партія без зборів — не партія. Як, власне, й без фінансування. Кому потрібен отаман без золотого запасу? Нікому — це півсотні років тому констатував Гриціан Таврійский, карикатурний отаман із радянського мюзиклу "Весілля в Малинівці".

Так само нема логічного пояснення, чому політичну партію, котра невідома електорату, бо нічим себе не проявила, зареєструвати легше, ніж малий бізнес. Підприємці, які хочуть створювати робочі місця й не мають злочинного наміру ухилятися від сплати податків, стогнуть під адміністративним тиском дозвільної системи. Окремі бізнес-структури реєструють до року, проганяючи людей, чиї результати діяльності видно, через усі пекельні кола. Натомість півтори сотні нових партій, котрі живляться невідомо, з яких коштів (навряд чи це партійні внески), справді виросли на українській землі протягом двох останніх років. Хіба ми погодимось, що створення політичної сили в нашій країні — теж різновид бізнесу. Не ясно лиш, що він виробляє.

Теоретично партія — це певний політичний смисл. І багатопартійна система — чи не найважливіший здобуток демократії, особливо у посттоталітарних суспільствах. Біда в тому, що кожну нову партію представляє одне-два пізнаваних обличчя. Когось знають переважно користувачі Інтернету — це про Сергія Лещенка, адже в телевізорі він точно не конкурент вічним Юлії Тимошенко і Олегу Ляшку. Хтось, навпаки, робить ставку на медійного красномовного Міхеіла Саакашвілі. Але запитайте в них фразою зі згаданого тут уже "Весілля в Малинівці": "Чи є у вас якась програма?". Так, почуємо у відповідь. Боротьба з корупцією, європейська інтеграція, економічне зростання. А ви спробуйте знайти сьогодні хоча б одну з трьохсот зареєстрованих партій, чия б програма містила протилежні гасла: посилення корупції, придушення малого та середнього бізнесу, ізоляція, курс на зближення з Росією тощо. Звучить абсурдно, але ви справді нічого схожого не знайдете. Загалом кожна нова невідома політична сила, декларуючи мету й наміри, проголошує їх у форматі тосту: "За все хороше проти всього поганого!" чи "Бути добру!"

Варто також нагадати панові Петренку: "Опозиційний блок" — якщо це партія — мало чим відрізняється від забороненого "Русского мира". А дозволена й одна з найстаріших в Україні, Соціалістична партія, недалеко пішла від Комуністичної за ідеологією. І на загал не всякий член партії, відомої чи нової, справді є професійним політиком. Адже політик у цивілізованому світі — не пізнаване обличчя, а відповідальна професія.