Надія Савченко зблизька

08.06.2016 15:53

Провела два дні в роз'їздах по фронту з Провідником і Надею Савченко.

Те, що вона сильна, вольова, харизматична - було зрозуміло всім, хто хоча б трохи стежив за її долею. Але є у ній дещо, що можна побачити тільки "вживу".

Перш за все, розчарую тих, кому вона здавалася напівбожевільною фанатичкою. Надя - абсолютно адекватна, хоча нерви в неї після полону справді розхитані.

Вона проста як двері, без тіні зарозумілості, з нею одразу переходиш на ти.

Вона дуже багато палить, багато матюкається, іноді для розрядки може добряче випити і зовсім не соромиться цього.

Вона абсолютно недосвідчена у політиці, розуміє це і знає, що має вчитися. Вчиться швидко, інформацію хапає на льоту. Головною своєю метою на сьогодні вважає витягування з полону наших хлопців.

Заради справи вона готова тримати язика за зубами, казати не те, що думає, і навіть начхати на власну репутацію - а це, по суті, єдине, що в неї зараз є. (Те, на що б ніколи не пішла я, бо справ ще буде багато, а репутація одна). Їй абсолютно пофіг, що її слова можуть перекрутити вороги або конкуренти.

У неї повне порозуміння з Дмитром Ярошем. Вони можуть не погоджуватись один з одним, але лишаються при цьому людьми одного кола, і це для обох головне. Політичні й державні справи вони обговорюють не як політики, а як солдати. Втім, для Провідника Надя все одно лишається "дівчинкою". Він весь час намагався не пускати її туди, де міг бути хоча б найменший ризик, і здорово засмутився, коли на одній позиції побачив серед бійців чоловік із п'ять дівчат. "Я все життя боролася з такими, як ти", - каже йому Надя.

Її дратує, коли до неї ставляться як до жінки. Вона двічі прийняла квіти, нарвані для неї просто на передку бійцями - щоб не ображати їх, навіть понюхала ці квіти і сфотографувалася з ними, але видно було, що почувається не в своїй тарілці.

На відміну від Провідника, Надія у близькому майбутньому не збирається на фронт. Вона дуже багато каже про цінність кожного людського життя і про те, що на Донбасі також наші люди. Вона входить у роль політика, державного діяча, і ця метаморфоза відбувається з нею просто зараз, буквально в мене на очах. На початку поїздки її страшенно дратувало, що всі з нею фотографуються, вона ледь стримувалась, щоб не відмовити хлопцям. На другій чи третій позиції Надя усвідомила, що вже належить не собі, а людям, і навіть запосміхалася в об'єктив. Ще якийсь час вона скидала руку хлопців, які намагалися обійняти її за плечі, кажучи, що сидячи в одиночці, зробилася дикою - але згодом припинила це робити. Бо зрозуміла, що для хлопців, які зовсім не щодня бачать на передку народних депутатів, це справді велика моральна підтримка - побачити її і отримати на згадку спільне фото.

З одного боку, перебування в одиночці зробило Надію "дикою", з іншого - їй страшенно хочеться спілкування. Вона ще не втомилась від нього і готова розмовляти з кожним, хто хоче говорити з нею. Вона не робить обличчя мучениці, коли чує захоплений вигук "Це ж Надя Савченко!", а простягає руку і каже "Привіт!". Вона сама просить зупинити машину на блокпостах, щоб поговорити з хлопцями.

Знаєте, що вона зробила? Зберегла контакти усіх людей, які писали їй, поки вона була в полоні, і тепер знаходить їх, телефонує, дякує, подовгу розмовляє з ними... Я навіть не беруся уявити, скільки їх, тих людей. Коли ми проїздили Маріуполь, вона згадала, що якийсь тамтешній дядько, здається, автослюсар, писав їй листа підтримки. Хотіла з ним зустрітися, не дозвонилася, подзвонила родичам на домашній, розказала, хто вона така, попросила їх зв'язати... Не знаю, наскільки її вистачить, але це - чесно - справляє враження.

Сьогодні її багато критикують за інтерв'ю радіо "Ера". Це інтерв'ю вона давала при мені, в машині, коли ми моталися по "зоні". Почула по радіо передачу про себе, не витримала і сама зателефонувала на ефір. Дозвонилася з першого разу. "Я Надія Савченко, можна мені сказати?" - "А як ви доведете, що ви справді Надія Савченко, а не якийсь пранкер?" - "Ну, спитайте у мене щось". Надя телефонувала, щоб подякувати кільком радіослухачам за слова підтримки, які зворушили її. А журналісти, ясна річ, зорієнтувалися і записали з нею ціле велике інтерв'ю. Я жодного разу не давала інтерв'ю без попередньої підготовки - а в мене не було дворічного "випадання" з життя. Так що самі розумієте...

Я вірю у щирість її намірів і в те, що вона реально хоче зробити як краще. Чи вийде це в неї - інше питання. Але чому б їй дійсно не поговорити із Захарченком та Плотницьким про обмін полоненими? Я б сама поговорила з ними - звичайно, лише про це, а також про їхню капітуляцію. Різниця в тому, що навіть заради порятунку полонених я не скажу публічно, що вони не колаборанти й маріонетки кремлівські, а класні хлопці, депутати, президенти тощо. А вона - думаю, що скаже. Чи має право той, хто не пережив полон, її судити?

Треба було чути, до речі, як ми сіли на підлогу і заговорили про дівчаче, про солдатське - і Надя тоном старшої досвідченої подруги, яка навчає молодшу, як зробити так, щоб, наприклад, чоловік не покинув - казала мені про те, що завжди треба носити з собою гранати і стежити за тим, щоб не викидати по ворогу їх усі.

На жаль, чим більше очей, вух, камер і мікрофонів прикуто до тебе, тим сильніше доводиться "фільтрувати базар". Я можу собі дозволити казати про "війну до переможного кінця", ігноруючи думку тих, кому це не подобається, а Надя - мабуть, не може. Треба було бачити її замішання, коли на передку вона чула від бійців два питання: "Коли вже нарешті на дембель?" і "Коли вже нарешті у наступ?" (Причому, чим ближче до лінії зіткнення, тим сильніше питання про наступ переважає питання про дембель).

Її бажання врахувати інтереси усіх українців, плюс її реальна недосвідченість призводять до заяв і реплік, які багатьом неприємно чути. Вона вірить, що така тактика принесе успіх. Я от не вірю, наприклад, що ОРДЛО шляхом переговорів можливо ізолювати від російського впливу - бо керівництво колаборантів - російські маріонетки, які виконують накази з Кремля і чудово розуміють, що без Кремля їм кришка. Провідник сказав Наді приблизно те саме. А вона: "Дайте мені повірити в чудеса! У те, що я повернуся, теж ніхто не вірив".