Так ось, я проти революцій - у тому розумінні, яке спадає на думку найпершим.
Я проти "третього Майдану", "холодноярських вогнів" і тому подібних речей.
Ненавиджу щурів, які зараз у владі - мабуть, більше за всіх, хто зараз це читає. Але я проти революцій.
Звичайно, коли при владі гнида, яка кліщем увіп'ялася у ресурси держави, а золотий унітаз під собою намастила суперклеєм, яка особисто тобі не дає нормально жити - ти будеш молитися про будь-яку стихію, яка ту гниду вимете, а коли вимолиш - сам станеш часткою цієї стихії.
Але що далі?
Для того, щоб результати умовного Майдану були визнані світовою спільнотою, люди, що здобули перемогу власною кров'ю, повинні легітимізувати її, передавши владу комусь із числа політиків першого ешелону. З цієї причини у давнину європейські заколотники, як правило, гуртувалися не навколо ватажків з простого люду, а навколо осіб королівської крові. (Виняток - Наполеон).
Але серед політиків першого ешелону порядних людей нема за замовчуванням, вони відсіялись на ранніх етапах політичної кар'єри. Віддати котромусь із них владу означає поміняти дупу за золотому унітазі. Замість одного клану привести до влади інший, який займеться тим самим - крадійством в особливо великих, плюс репресіями проти тих, хто привів його до влади.
Є й інший варіант. Оголосити "отамана", що здобув авторитет під час революції, гетьманом або ким-небудь аналогічним. Результат: миттєва міжнародна ізоляція, швидкий початок конфліктів, іноді кривавих, з керівниками груп поменше ("а чого це він, а не я?", традиції ж немає), "віджими" і вбивства без суда і слідства у виконанні пересічних і не зовсім революціонерів, які натерпілися від попередніх влад і щиро тому впевнені, що їм тепер усе можна. Спочатку - виправдані конфіскації майна явних ворогів на користь революційних підрозділів, але вже незабаром - віджим в особистих інтересах будь-якої "тачки", що сподобалась, з оголошенням її власника ворогом. Купа "прапорщиков военного производства", які хочуть стати маршалами. І класичний фінал - іноземна інтервенція, розрив держави на шматки.
На жаль, більшість нашого народу розуміє Єдність лише як короткотривале об'єднання проти спільного ворога (якщо його подолано, переможці негайно починають гризтися між собою). Наш народ не сприймає думку, що хтось може бути посланий Богом, щоб "вивести свій народ із пустелі". Люди у тому не винні - винна відсутність традиції. А чого це він? А чому ми раніше його не знали? А де він був, коли?... А чому він спілкувався з N?.. Він зрадник, зрадник! У нього бабуся єврейка! (Козир, який крити нічим, незалежно від справжньої національності бабусі).
Люди, далекі від навколополітичних "двіжів", навіть уявити собі не можуть масштабів цього лиха: не міністр, не депутат, а пасіонарій з народу, який виголошує пристрасні промови, зриваючи оплески, який веде народ на барикади і сам б'ється у перших лавах - у 90% випадків робить це банально для того, щоб пропхатися до корита. Представники влади ніколи не демонструють таку сміливість - тому порівняння завжди на користь пасіонарія. Але ті просто вже ситі, а цей ще голодний. У разі перемоги він створить точнісінько такий самий мафіозний клан, якщо не гірший.
Виявляється, на світі дофіга людей, здатних ризикувати життям, здоров'ям і свободою заради грошей і посад. Мені цього ніколи не зрозуміти, але бачила це стільки разів, що довелося прийняти як даність.
На сьогодні бачу один лише варіант, як вибратися з цієї нав'язаної нам ситуації. Він не обов'язково спрацює, але шанси є.
Отже,
1) Потрібен лідер, якому не на словах, а нутром і підсвідомістю начхати на особисте збагачення, альтруїст, фаталіст і цинічний романтик, всерйоз ладний померти за свою Державу.
2) Потрібно, щоб хоча б найближче оточення лідера складалося з таких самих людей.
3) Потрібна розвинута й дисциплінована структура - інструмент, який у момент свалки між різнокаліберними вождями й вождиками за сакральне місце на броньовичку, який, як Болівар, не повезе двох - здатна швидко і якісно забезпечити сходження на броньовичок саме того, кого треба, з подальшим швидким наведенням порядку.
4) Потрібен історичний момент, коли між різнокаліберними вождями і вождиками почнеться свалка за сакральне місце на броньовичку. Якщо він, цей момент, не настане, усі попередні пункти - до одного місця.
У період будівництва структури й очікування історичного моменту доцільним можна вважати взагалі все, що слугує меті. Можна брати у щурів гроші, обіцяючи їм владу замість трибуналу, і публічно розпинатися, що вони ніби й не зовсім щурі, а їхні довгі, тонкі, вкриті лускою хвости, що стирчать з усіх шпарин - насправді білі й пухнасті, це просто хворіють вони тимчасово і потребують не добрячої мотузки, а лікування гомеопатією.
Ця структура, на відміну від маленької групи революціонерів чи терористів, не може й не повинна бути підпільною, вона не може й не повинна декларувати якісь "екстремістські" наміри, інакше її просто знищать. Уся її діяльність має бути легальною, за винятком тієї, яку не пов'язують з даною організацією або пов'язують на рівні чуток. На кожні непримітні дверцята без вивіски, за якими, можливо, майструють зброю, повинен бути десяток не дуже потрібних офісів і громадських приймалень.
Ця структура не повинна боротися за участь у владі. Вона має зависнути над боротьбою і накопичувати сили в очікуванні історичного моменту. Бо в існуючій системі провести своїх людей на високі державні посади означає нічого не досягнути, лише зганьбити цих людей і знищити свою репутацію.
Якби така структура існувала в часи Майдану - вона б уже врятувала державу. Але її тоді не було, та й не зростити таке у застійні часи Януковича.
Лідер такої організації повинен, перш за все, користуватися абсолютною довірою своїх соратників і мати від них карт-бланш взагалі на все. Зціпивши зуби й ненавидячи сам себе, він щодня приноситиме себе у жертву. Це, власне, основна його робота на довгі місяці, якщо не роки вперед.
Ніяких революцій знизу - лише зверху. Ніяких "почни міняти систему з самого себе". Ведучи боротьбу, доведеться орієнтуватися на існуючу систему і грати за її правилами - до певного моменту, інакше програєш. Спочатку - прихід до влади, потім - суд і найсуворіші вироки для кількох високопоставлених щурів. Далі - призначення на високі посади альтруїстів з високим IQ (а професіоналів з великим досвідом - до них найманими консультантами). Паралельно - показова розправа над кількома вбивцями і мародерами, навіть якщо вони з кола соратників.
Потім - якщо пощастить, то за деякий час, якщо не пощастить, то одразу - буде велика війна, нав'язана нам Росією. Перемога у ній потребуватиме колосального напруження усіх сил і ресурсів суспільства, яке, звичайно ж, у масі своїй не схоче нести тягар і, тим більше, жертви війни, і його доведеться примусити.
Не хочу брехати, що війни не буде. Бо нашу одвічну проблему з Росією мирним шляхом не владнати. Такий вже сусід і така історична доля нам дісталися. Існування Російської імперії несумісне з існуванням суверенної держави Україна. Наша столиця Київ, на якій вони будують свою історію - одна, і вона наша, а не їхня. Геополітична ніша у центрі Європи - одна, і вона наша, а не їхня. І якщо ми переможемо - а перемогти реально, за рахунок асиметричних дій і правильно обраної тактики - Російська імперія припинить своє існування, і дітям й онукам нашим ми цю проблему вже не передамо.
Розумію, що намалювала не дуже привабливу перспективу: тривалий час доволі брудної роботи, а потім війна. Але це та жертва, яку рано чи пізно доведеться сплатити, щоб стати не об'єктом, а суб'єктом світової політики. Такі речі не коштують дешево.
Модернізувати країну. Виростити нове покоління, здатне мислити державними інтересами. А потім, коли стабільності нашої держави нічого не буде загрожувати зсередини, коли Україна буде грати партію у брідж за столом, застланим картою світу, а не подавати каву гравцям - тоді вже дійде час до демократії і добробуту.