Злочини, які вчиняють ветерани бойових дій, самогубства та неможливість знайти своє місце у соціумі – все це є тяжкими наслідками війни, з яким треба боротись на найвищому рівні. Бездіяльність лише призведе маргіналізації ветеранів та дискредитації збройних сил.
У США, на воєнні стандарти яких хотіла б орієнтуватись українська армія, існує велика мережа з 1700 медичних закладів під керівництвом Департаменту у справах ветеранів. Понад 410 тисяч людей задіяні в системі реабілітації військових в цій країні.
Україна не в змозі витрачати на реабілітацію військових такі гроші як США, адже мова йде про суми в рази більші від усього українського бюджету. Однак, за 7 років війни виникли проблеми, які потребують вирішення вже зараз і залежать не стільки від фінансування, скільки від політичної волі та компетентності держслужбовців.
Післявоєнні розлади та їхні наслідки
"Відчуття пригнічення і відчуття, що навколо небезпека, раптові спалахи психотравмуючих спогадів – флешбеки, агресія щодо близьких, розлади сну", – перелічує симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) воєнний психолог Андрій Козінчук.
ПТСР – це клінічне захворювання. Ним страждають не лише військові, а й будь-які люди, які стали жертвами насилля, згвалтування, теракту, ДТП тощо. Ця хвороба є комплексом важких симптомів, і вона потребує особливого лікування. Складність діагностування ПТСР у тому, що хвороба може проявитись через місяці або роки після психотравмуючої події.
"Людина, яка відчуває всі ці симптоми, не обов’язково розуміє, що вона хвора. Вона просто відчуває, що щось не так. Їй просто некомфортно, вона боїться людей, агресує на близьких. Чітких сигналів захворювання на ПТСР немає, тому діагноз можуть поставити лише кваліфіковані психіатри або клінічні психологи", – зазначає Козінчук.
На ПТСР в Україні хворіє невелика частка військових (за оцінками експертів, не більше 10%), тому саме ця хвороба не є глобальною проблемою. Однак симптоми посттравматичного стресового розладу можуть проявлятись у людей і без клінічного діагнозу. Це називають посттравматичними наслідками, і від них не застрахований жоден військовий після повернення додому.
Системність та хаотичність клінічного лікування
Система реабілітації має охоплювати всіх: від ветеранів з незначними психічними розладами до пацієнтів із постконтконтузійним синдромом.
Зі складними випадками захворювання має працювати спеціалізована клініка, яка здатна зібрати спеціалістів різних профілів та забезпечити мультидисциплінарний підхід у лікуванні.
"Якщо говорити про лікування постконтузійного синдрому, то з пацієнтом в одному місці мають працювати багато спеціалістів: невролог, психіатр, фізичний терапевт та інші", – пояснює головна лікарка клініки "Лісова поляна" Ксенія Возніцина.
У Києві рік тому під патронатом МОЗ на базі госпіталю "Лісова поляна" відкрили Центр ментального здоров'я ветеранів, який забезпечує саме такий мультидисциплінарний підхід у лікуванні. Госпіталь розрахований на 200 пацієнтів, а Центр ментального здоров’я – на 60.
Зі слів головної лікарки, центр покриває більшу частину складних випадків захворювання учасників бойових дій в Україні, але закладу ще не вистачає філіалів у регіонах. Зараз йде робота над створенням 5-7 клінік-сателітів.
Одного лише стаціонару для лікування замало. За станом здоров’я ветерана мають спостерігати після виписки з клініки. І тут відповідальність лягає на плечі спеціалістів на місцях, які не завжди здатні вилікувати такого пацієнта.
"Лікування ПТСР – це щонайменше 4 місяці. Навіть якщо ветеран успішно лікувався кілька тижнів у клініці, лікування треба продовжувати за місцем проживання. Усюди мають бути кваліфіковані психотерапевти, до яких звертатиметься пацієнт у наступні місяці лікування", – розповідає Возніцина.
Зі слів лікарки, коли ветеран проходить курс у "Лісовій поляні", часто його немає куди передати на подальше лікування, бо в деяких маленьких містах та селах не вміють працювати з такими хворобами. Тому ефект від лікування зводиться до нуля.
Мінветеранів бачить надання допомоги ветеранам за принципом піраміди: від ГО та ФОПів, які надають первинну психологічну допомогу, до спеціалізованих клінік Міністерства охорони здоров’я.
"Система ментального здоров’я в Україні, на жаль, не є досконалою. Наразі Міністерство ветеранів відповідає за первинну психологічну допомогу. Якщо психолог не справляється з проблемою, то пацієнта передають вже в психіатричну систему, за яку відповідає МОЗ. Тобто, через сімейного лікаря він потрапляє до системи охорони здоров’я", – розповідає УП заступник міністра у справах ветеранів Ігор Безкаравайний.
Оптимізація такої системи передбачає розбудову відповідної інфраструктури та обмін досвідом з центром. Зараз же у містах не вистачає спеціалістів, які б могли забезпечити лікування.
Психологічна робота з ветеранами та їхніми сім’ями
Якщо говорити про неклінічні випадки розладів, то ветерани мають змогу отримати психологічну допомогу або путівку до санаторію. Однак процедура отримання таких послуг є негнучкою та бюрократизованою.
"Система надання психологічної допомоги працює, але потребує змін. Зараз, якщо ветеран відчуває, що йому потрібна допомога психолога, він має поїхати в орган соціального захисту, взяти там направлення, поїхати до якогось психолога або санаторію, відірвавшись на цей час від роботи та від сім’ї", – зазначив Безкаравайний.
Робота Мінвету зараз спрямована на те, щоб допомога була поруч і в необхідній кількості. В ідеалі, це має працювати так: ветеран, якому потрібна допомога, заходить на сайт Мінветеранів. Там він знаходить реєстр психологів, афілійованих з Мінветеранів, та обирає собі спеціаліста. Він бронює собі час та після роботи йде до нього й отримує допомогу. А психолог отримає за роботу гроші напряму від Міністерства ветеранів за встановленими розрахунками.
Для учасника бойових дій після повернення додому дуже важливо бути прийнятим суспільством, навіть з усіма можливими психологічними змінами. Для цього психологи радять перш за все працювати з сім’ями ветеранів та морально їх готувати до повернення рідної людини з фронту.
"Сім’я – один з головних ресурсів соціалізації. Вже доведено, що розуміюча сім’я, яка працює з ветераном, – це майже 100% успіх. Сім’ю можна навчити, які проблеми можуть бути у людини після війни та як на них реагувати. Буває, що жінка дуже кохає свого чоловіка, однак вона не розуміє, що деякі неприємні аспекти його поведінки – це не просто психи, а прояви хвороби", – пояснює головна лікарка клініки "Лісова поляна" Ксенія Возніцина.
Психологічну роботу з сім’ями проводять здебільшого на рівні громадських організацій та за підтримки міжнародних донорів.
Наприклад, ГО "Побратими" робила групи підтримки для дружин ветеранів, де вони могли висловитись та поділитись досвідом. Організація також надає індивідуальні консультації для ветеранів та членів їхніх родин. Зараз "Побратими" мають намір відновити групи підтримки для дружин.
З сім’ями ветеранів працює і благодійний фонд "Міжнародна асоціація підтримки України" за програмою "Родинна реабілітація".
Інформація – понад усе
"Для формування та реалізації ефективної державної політики щодо учасників бойових дій ми маємо недостатньо інформації про наших ветеранів – який їхній вік, яка освіта, де вони проживають. Відсутність даних не дає змоги робити системні зміни", – розповідає заступник міністра у справах ветеранів Ігор Безкаравайний.
Нестача даних є однією з першочергових проблем, адже будь-яка корисна ініціатива в Кабінеті міністрів починається з інформації та підрахунків.
Наприклад, Міністерство охорони здоров’я за програмою медичних гарантій виділяє гроші на лікування українців за певними пріоритетами. Акцент роблять на хворобах, які найбільше загрожують життю та здоров’ю нації. Пріоритети є однаковими для всіх громадян.
Мінветеранів наполягає, що потреби ветеранів мають бути враховані в особливому порядку, адже люди після війни мають особливі потреби медичного забезпечення та лікування. Отже, вони мають мати іншу систему пріоритетів у лікуванні.
Щоб впровадити такі зміни, необхідно знати точний відсоток хворих ветеранів на ту чи іншу хворобу, щоб спиратись на цю цифру під час перерозподілу грошей. Такої інформації Мінвет наразі не має, а тому ідея поки залишається на папері.
Робота над збором інформації триває довго – майже з початку роботи Мінвету. Зараз, на сьомому році війни, Україна досі не має єдиного реєстру ветеранів з усією інформацією про захисників, яку можна було б використати для оптимізації системи реабілітації.
За даними УП, Мінветеранів працює над створенням Єдиного реєстру учасників бойових дій. Зараз відомство уклало контракти та розробило ТЗ для цього проекту. Вже навесні будуть проводитися перші тестування робочої моделі реєстру, який планують запустити до Дня Незалежності.
Лікування наркоманії та алкоголізму
"Якщо ветеран страждає на алкоголізм, то його направлять до звичайної психіатрії, відділення наркології. Ці відділення не здатні вилікувати ветерана", – сказав УП воєнний психолог Андрій Козінчук.
Підтверджує це і головна лікарка "Лісової поляни" Ксенія Возніцина. З її слів, ветеран не може адекватно лікуватись у звичайних наркологічних диспансерах, бо він перебуває в групах з наркоманами або зеками, які до війни не мають жодного відношення. Як наслідок – військові не розкриваються, не хочуть працювати в групах та просто йдуть.
У Міністерстві ветеранів вважають, що проблема залежностей є універсальною як для ветеранів, так і для інших людей, бо симптоми та лікування в обох випадках – однакові.
Відомство працює на те, щоб у ветерана був вибір, де проходити курс лікування: серед побратимів або серед інших людей. При цьому, зі слів Безкаравайного, створювати заклади в кожному госпіталі не має сенсу, адже це – архаїзм.
Цього року в центрі "Лісова поляна" планують відкрити спеціалізоване відділення психіатрії залежностей для учасників бойових дій.
Спеціалісти – на вагу золота
В системі реабілітації ветеранів існує безліч прогалин. Десь це системні недоліки, а десь нестача кваліфікованих спеціалістів, які працюють зі стресовими розладами.
Зі слів Безкаравайного, в Україні відчутний дефіцит спеціалістів такого фаху, то ж хорошого психолога можуть собі дозволити лише заможні люди.
Ті суми, які закладає на лікування Міністерство ветеранів, не є ринковими. Отже, спеціалісти високого класу наразі не дуже зацікавлені у співпраці. І проблема не стільки у кількості грошей, скільки у недосконалості системи.
"Ветеранам потрібно збирати безліч довідок, не зрозуміло хто за що відповідає та куди має йти. Система – бюрократизована і не покриває потреб спеціалістів. Як наслідок – фаховим психологам просто не цікаво цим займатись", – сказав заступник міністра.
Зараз фінансування психологів та купівля путівок проходять через управління соціального захисту, що значно гальмує процес і відбиває бажання користуватись послугами.
Міністерство ветеранів планує спростити шлях грошей, щоб від Мінвету вони йшли напряму до спеціаліста, який обслуговує ветерана.
Ментальне повернення до мирного життя
Майже всі опитані військові та психологи погоджуються, що для соціалізації ветерана велику роль відіграє сприйняття його діяльності у суспільстві.
Неабиякий вплив на суспільну думку щодо ветеранів чинять українські телеканали, які формують образ ветерана. І на жаль, у деяких ЗМІ цей образ навмисне паплюжать та загострюють увагу на негативі.
Наприклад, нещодавно екс-регіоналка Олена Бондаренко в ефірі каналу "НАШ" заявила, що "зараз будь-хто із погонами є злочинцями по моралі та по закону".
Такі заяви спонукають суспільство негативно ставитись до військових, і це має свої негативні наслідки.
"Соціум з кожним роком все гірше і гірше сприймає наших ветеранів. Майже кожен, хто приїжджає до нашої клініки на лікування, жаліється на погане ставлення з боку суспільства. Люди хамлять або говорять, що вони їх нікуди (на фронт – УП) не посилали. І це – перший фактор, який заважає ветерану соціалізуватись", – сказала головна лікарка клініки "Лісова поляна" Ксенія Возніцина.
Образливі слова щодо учасників бойових дій лунають і з вуст діючих посадовців. Наприклад, представник української делегації у Тристоронній контактній групі Олексій Арестович на ток-шоу розповів про військових, які нібито "плачуть" та жаліються на умови на фронті.
За подібні висловлювання в ефірах спікери не несуть жодної реальної відповідальності. Попередження та перевірки від Нацради з питань телебачення та радіомовлення можуть отримати канали, однак розпалювання ненависті щодо ветеранів та діючих військових продовжується та посилюється.
Держава має безліч інструментів, щоб допомогти військовим ментально повернутися до мирного життя. Однак, не всі ініціативи можна втілити в рамках чинної системи.
Наприклад, популярною ідеєю є надання ветеранам пільгових кредитів на квартири.
"Пільгові кредити на житло – стовідсотково потрібні, але існує ринок і держава не може його сильно регулювати. Отже, хтось має ці відсотки компенсувати. Наразі такий інструмент не працює", – зазначає заступник міністра у справах ветеранів Ігор Безкаравайний.
Проблема знову впирається у нестачу даних, адже потребу в таких кредитах необхідно обґрунтувати. Треба довести, що ветерани здатні повернути ці кредити, а економіка та суспільство в перспективі виграють від такої ініціативи.
Ще один важливий аспект соціалізації – це можливість для ветерана освоїти мирну професію, пільгово навчатись у вишах та проходити курси.
"В теорії ми зможемо відшкодувати навіть якісь круті курси бармена за 300 тисяч гривень, якщо у надавача послуг будуть всі відповідні документи. Також ми маємо більше 20 договорів про співпрацю з вищими навчальними закладами. В минулому році завдяки цим програмам на бюджетне навчання вступило близько 3 тисяч ветеранів", – розповідає Безкаравайний.
Проблема в тому, що такі курси важкодоступні через бюрократію. Ветерану необхідно через управління соціального захисту звертатися за довідками та довго чекати.
Більше того, ветеран може обрати не той заклад, який захоче, а серед тих, які співпрацюють з органами соціального захисту. А далеко не всі престижні заклади хочуть співпрацювати з державою через паперову тяганину.
Міністерство ветеранів націлене спросити цю систему. Щоб учасник бойових дій своїми силами вступив на контракт в будь-який навчальний заклад, а потім звернувся до відомства, щоб йому відшкодували 80% його вартості.
В цілому, Міністерство у справах ветеранів розуміє головні причини виникнення системних проблем, однак на сьомому році війни вирішена лише невелика частина з них.
Впровадження корисних ініціатив часто гальмується банальною нестачею даних та бюрократією. Подальша розбудова системи сильно залежить від політичної волі та бажання робити кроки в бік великих системних перетворень, а не лише боротьби з наслідками.
Людина після війни має відчувати, що вона не просто так віддала своє здоров’я, захищаючи країну. Байдужість до проблеми лише призведе до збільшення кількості злочинів, самогубств та ветеранів, які не змогли знайти себе після повернення з фронту, опинившись у полоні посттравматичних розладів.