Інтерв'ю з директором Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного
Борець вільного стилю Богдан Грицай розворушив українську спортивну спільноту в період карантину. Обсмоктування одних і тих же подій, пов’язаних із пандемією, та можливими їх наслідків відійшло на другий план після заяви Грицая про те, що боксер Усик мусить у рівному бою відповісти за свої антиукраїнські заяви. З тієї миті закрутилося. Правда, досі все на рівні словесних перепалок.
Олексій Семенюшко також протистоїть усталеним з совкових часів в українському спорті звичаям і традиціям уже тривалий час.
У цьому інтерв’ю Семенюшко пригадав, як будучи корінним киянином, формував національну свідомість сам і прищеплював любов до України підопічним. А ще тренер пояснив, чому ці питання вважають другорядними більшість його колег.
Пане Олексію, не надто причетні до спорту люди почали говорити про вас після того, як у мережі з’явилося відео вашої перепалки з Григорієм Даньком. Тоді ви намагалися довести майбутньому головному тренерові збірної України з вільної боротьби, що їхати на чемпіонат Європи в Росію на четвертому році війни недоречно.
Знаєте, що мене тоді здивувало? Що моєї позиції з присутніх на засіданні не підтримав ніхто, зокрема представники Західної України. Вони навпаки схилялися до думки Данька, що в Дагестан їхати треба. Мені апелювали, що в разі відмови від участі у чемпіонаті Європи нас не допустять до чемпіонату світу і відбору на Олімпійські ігри. Просив, щоб мені підтвердили це документально, але ніхто цього, звісно, не зробив. Данько казав, що готовий їхати в Росію хоч «за гроші чорта лисого». Мої приклади, що ніколи спортсмени Ізраїлю не поїдуть в Іран, а вірмени в Азербайджан і навпаки, не діяли. Їх ніхто не дискваліфікує, а нас за невиїзд у Росію мали дискваліфікувати. Абсурд. І то прикро, бо теоретично представники єдиноборств навпаки мали б бути свідомішими за решту спортовців. Адже саме вони згодом складають основу для силових структур і правоохоронних органів.
Пан Данько виступав у складі збірної СРСР, був призером чемпіонату світу. Зрозуміло, що він – людина ще того гарту. Ви ж починали займатися спортом якраз на зламі між розпадом Союзу і здобуттям Україною Незалежності.
Мені пощастило, що я тренувався під керівництвом батька, Івана Семенюшка. Для тата патріотичні почуття ніколи не були порожнім місцем, хоча, звісно, в часи СРСР він їх приховував. Власне, я теж у дитинстві не бачив особливої різниці. Якою мовою розмовляти. То поки бігав хлопчиськом по рідному Лісовому масиві, на вулиці Шолома Алейхема. Точніше, тоді той район називали Водопарком. Чітко ідентифікувати себе як українця почав, коли разом із іншими хлопцями, вихованцями київської СКА-15 11-річним, у 1990 році поїхав у піонерський табір у підмосковне Барибіно. Там відпочивали діти військовослужбовців з різних куточків Росії, Білорусі і України.
Там зіштовхнувся з російським хлопчиком. «Чьота у тєбя акцент дурацкій. Ти откуда?» - вчепився він до мене. Я обурився, почалася бійка. З допомогою хлопців з Козятина та Київської області ми відбилися. Потім ті росіяни навіть намагалися подружитися, але атмосфера одначе була напруженою. Після тієї історії я зрозумів, що треба спілкуватися українською. Робив це відкрито ще там, у Підмосков’ї, коли розмовляв з військовослужбовцями-строковиками з Західної України. Відчувалося, що їм було приємно чути рідну мову. А потім говорив українською, вже повернувшись до Києва. Для мене то не було проблемою, бо тато родом з Вінничини, а мама – з Чернігівщини. Хоча у відповідь іноді чув закиди: «Жлоб сільський». Принципово перейшов на українську з 1998-го, коли мені було 19.
Так вийшло, що тренером ви стали доволі рано, на початку 2000-х, коли мова внутрішнього спілкування спортовців залишалася російською навіть на Галичині.
Я почав допомагати татові з 2003-го, працював з молодшими групами, учнями перших-третіх класів. Звісно, то Київ і більшість хлопчиків були російськомовними. Але для них не було проблемою – розуміти чи навіть перейти на українську. Я з самого початку вів заняття тільки державною, бо керуюся принципом: «Чия мова – того й земля». А в дітях виховував характер на тому підґрунті, яке було важливим для мене. Мене завжди бентежило, як почуватимуся, коли вийду з килима і прийду додому, що мені скаже батько, як сприйматимуть мій результат навколишні. Це надихає, додає відповідальності й мотивації. Діти в мене змалечку розуміли, що вони боряться не лише за себе.
Олексій Семенюшко під час громадської акції біля Офіс президенту
Причетні до спорту люди схиляються до думки, що мантру «спорт поза політикою», яку повторюють, мов молитву, українські атлети різних поколінь , прищеплюють найперше тренери. А вони є людьми совкового гарту і виховують у тому ж дусі своїх учнів.
Це так, хоча фактор родини теж зовсім не другорядний. Важливо ще й те, в якому дитина виросла середовищі, наскільки освічені й свідомі її батьки. Втім, вчителі й тренери іноді мають вплив більший, ніж мама з татом. На жаль, совковість у нашій системі освіти процвітає. Такий висновок роблю навіть на прикладі власної дитини. Цьогоріч вона має закінчити садочок. Вихователька там – україномовна жінка, однак на 9 травня розповідала дітям усі класичні казочки про «побєдобєсіє» з георгіївськими стрічками. Що поробиш, якщо мізки в людини забиті совковими стереотипами.
Мене тішить, що ситуація останнім часом виправляється. Якщо раніше в секції приходили діти, які взагалі не розмовляли українською, то нині мову знають усі, навіть переселенці з Донеччини і Луганщини. Все ж освіта, обов’язкове вивчення української в школі свою роль відіграли.
На національну свідомість українців суттєво вплинула Революція Гідності. Богдан Грицай в інтерв’ю «Главкому» розповідав, що борці брали участь у тих подіях на чолі з тренерами.
Ми нікого не змушували. Пригадую, як під час найчисельнішої акції 1 грудня 2013 року поїхали в центр на машині мого друга. Коли розпочалася гостра фаза, ледве встигли автівку відігнати. Потім хлопці їздили самі, хоча директор тоді ще Республіканського вищого училища фізичної культури і спорту (РВУФК), ставленик тодішнього міністра освіти Табачника Тібабишев разом зі своїм заступником Кушніром застерігали юнаків, щоб вони на Майдан не ходили. Навіть погрожували, що будуть карати. Кушнір ходив по гуртожитку і перевіряв, чи всі на місці. Коли не було когось із борців, телефонували мені. Я хоч і не був у той момент на Майдані, але говорив: «Так, вони зі мною, я за них відповідаю».
Коли розпочалися сутички на Грушевського, літали каміння і коктейлі Молотова, хлопці одного разу навіть відбили мене. Я тоді лікувався, ходив у шині і мав нерухоме плече. Самотужки б не відбився і не втік би. Вихованці взяли мене в кільце і відтіснили «Беркут». А невдовзі, коли Революція перемогла, ми у вихідний день видзвонили Тібабишева і змусили зняти у робочому кабінеті портрет Януковича. Той діяч зараз очолює фізкультурно-спортивне товариство «Спартак». Зустрів його якось у Гідропарку. На яхті катався. Все у людини гаразд. Так само як і в Кушніра, який нині є директором коледжу імені Сухомлинського. До речі, ці назви теж у контексті нашої освіти показові: Сухомлинський, Макаренко – совєцькі педагоги, а їхніми іменами досі називають навчальні заклади. І керують ними керівники совкового штибу.
Олексій Семенюшко і Богдан Грицай
А як вийшло, що переіменований в Олімпійський коледж імені Піддубного колишній РВУФК довірили вам?
Через тодішнього міністра освіти Сергія Квіта ми добилися, щоб у нашому навчальному закладі вперше за весь час були проведені демократичні вибори. Було десять кандидатів і я переміг, отримавши 88,8% голосів від представників викладацького складу. При цьому ректор Університету фізичної культури і спорту Євгеній Імас, людина Бориса Колеснікова, яка знищувала український хокей і за стільки років не здатна вивчити української мови, зустрічався зі мною, пропонував компромісний варіант. «Льоша, зачєм тєбє еті вибори? Контракт на п’ять лєт я тєбє і так подпішу», - казав. Але ми наполягали, щоб процедура була дотримана.
З того часу коледжу влаштували економічну блокаду, постійно обмежують фінансування. То не дивно, адже я перекрив чимало темних схем, які в обхід держави функціонували роками. Почнемо з того, що харчування в коледж постачала фірма «Чорна пантера», яку я назвав тоталітарною сектою. Вона пов’язана з Тібабішевим і нинішнім керівником Федерації регбі, похресником згадуваного вище Табачника Баженковим. Схема була відпрацьована роками. Якість і ціни теж були відповідними. Ми цю «співпрацю» припинили.
З моїм приходом на посаду директора пачками почали надходити трудові книжки – на звільнення з роботи. Від «мертвих душ», які лише рахувалися, але ніколи не працювали у РВУФК. Прикрили ми й так званий реабілітаційний центр, а насправді – публічний дім при училищі, який обслуговував чиновників і представників силових відомств та правоохоронців. Там були усі атрибути – дівчата, сауна. Поставили об’єкт на баланс і схема щезла. Також колишнє керівництво віддавало частину територій під ковбасний цех, гаражі, автомийку. Запропонували «клієнтам» або оформлювати співпрацю через Фонд держмайна, або забиратися.
Звісно, проти мене усі ці «пантери» почали проводити акції, вставляти палиці в колеса і цей процес не припиняється понині.
Коледж Піддубного відомий тим, що не просто не нехтує патріотичним вихованням учнів, а й приділяє їм велику увагу. Зокрема Богдан Грицай розповідав про зустрічі з Юрієм Шухевичем та Іваном Малковичем.
Вони входять у наглядову раду коледжу. Так само, як і Володимир Балух, котрий тривалий час знаходився в російському полоні. Також у нашому закладі є авдиторії, присвячені героям Небесної сотні Михайлові Жизневському та Дмитрові Максимову.
Обов’язковою вимогою при прийомі на роботу є знання державної мови. Спілкування в коледжі ведеться лише українською. Не лише викладачами, але й іншими працівниками – від завгоспа до двірника. Мушу сказати, що зі жодним потенційним працівником проблем через знання мови в нас не було. Гірше її знали хіба переселенці із зони бойових дій. Але й вони згодилися поліпшити українську на спеціальних курсах, які ми організували при коледжі.
Олексій Семенюшко
Запроваджені вами правила виглядають елементарними. Але чому, з вашої точки зору, вони не стануть нормою для країни загалом?
Усе просто: в значної частини українських спортовців є один куратор. Той же, що і в Усика з Ломаченком, – ФСБ. Ось раніше у нас старшим тренером з дзюдо працювала Анна Каштанова. Вона відправила двох учнів у Грозний, в Чечню, на турнір пам’яті Ахмата Кадирова, за гроші Рамзана Кадирова. Звичайно, ми її звільнили, але нас ніхто не підтримав. Бо, повторюю, куратор у цієї спільноти один. Думаєте, дарма очільник Національного олімпійського комітету України Сергій Бубка є одним з небагатьох членів МОК, хто підтримує Росію в усіх голосуваннях?
Росія – тоталітарна держава. І як і всі тоталітарні системи, вони не здатні доводити свою ефективність ні через що інше, крім спорту. Тому через спорт вони намагаються труїти й свідомість українців. Звідси усі ці нісенітниці про «о, спорт, ти – мир», «спорт поза політикою» тощо. Наразі цей вірус вкрив нашу спортивну галузь дуже міцно. Це стосується майже усіх національних федерацій. Винятками можуть слугувати лише Федерація карате і частково – Федерація гімнастики. То з тими, з ким тісно спілкуюся я.
Насправді виправити ситуацію просто. Держава має створити умови для розвитку спорту на законодавчому рівні і не впливати на нього взагалі. У спорті мають існувати лише спортовці, тренери і люди, які виділяють кошти, а не міністерство і купа відомств. За таких умов федерації будуть зацікавлені в тому, щоб їхні види спорту були прогресивними і привабливими, щоб люди хотіли віддавати в їхні види дітей, а потенційні спонсори – фінансувати. Думаю, сепарів не захоче фінансувати ніхто.
Борець Богдан Грицай є одночасно й тренером у вашому коледжі. Ви якось підштовхували його зробити заяву на адресу Усика?
Богданові 25 років, він призер молодіжних чемпіонатів світу і Європи, вже досяг у спорті більшого, ніж я. Як я на нього можу впливати? Я підтримую Богдана морально і якщо буде бій, допоможу йому підготуватися з технічної точки зору.
Ви дійсно вірите, що бій буде? Поки така вірогідність виглядає нищівно малою.
Дуже сподіваюся, що Усикові куратори в ФСБ підштовхнуть його на цей бій. Не дарма ж Єлєна Бондаренко та інші агітатори «русского міра» в Україні так активно Алєксандра розкручують. Перед нашою розмовою дивився ефір на каналі «Наш». «Кто етот поупокєр?» - нахабно знущався там з Богдана Грицая невідомий мені політолог Михайло Чаплига. Богдан -українець, дорогі українофоби! Українець, якому набридло слухати, що з його народу знущаються.